— Миколо, у мене є знайомий юрист. Тямущий чоловік. Тобі б поговорити з ним щодо цієї ділянки. Раптом можна оформити.
Тоді я не зрозумів, наскільки важливими виявляться ці слова.
А тим часом до мене почали доходити чутки про Артема. У крамниці жінки перешіптувалися, що в місті якась будівельна фірма на межі краху. Господар набрав боргів, вклався у великий проєкт, а тепер усе розвалюється. Кредитори вимагають гроші, партнери погрожують судом.
Я слухав мовчки. Обличчя тримав спокійним, але серце стискалося. Невже йдеться про мого сина? Невже його жадібність і пиха привели його туди, куди я завжди боявся?
Увечері, коли я лагодив паркан, задзвонив старий телефон. На екрані висвітилося ім’я Артема.
Уперше за кілька місяців.
Я довго дивився на екран. Рука тремтіла. Потім усе ж відповів:
— Слухаю.
У слухавці було чути важке дихання. Потім хрипкий голос:
— Батьку… мені треба з тобою поговорити.
Це були перші слова після того дня, коли він кинув мене біля руїн.
Я мовчав.
— У мене проблеми, — продовжив він. — Справа майже завалилася. Борги душать. Я не знаю, що робити. Ти завжди вмів знаходити вихід із важких ситуацій. Допоможи мені.
У його голосі не було колишньої пихи. Там звучав відчай. Справжній, голий, майже дитячий.
Але я пам’ятав усе. Кожен принизливий погляд. Кожне «старий». Кожен день у його домі. Кожну ніч у сирому розваленому будинку.
— Артеме, — сказав я спокійно. — Кілька місяців тому ти називав мене нікчемним старим. Казав, що мої руки нікому не потрібні. А тепер просиш допомоги в цього самого старого?
Він замовк. Я чув тільки його дихання.
— Я знаю, — нарешті вичавив він. — Знаю, що винен. Але якщо ти не допоможеш, я втрачу все. Дім у заставі, машина теж. Діти можуть лишитися без даху над головою.
Коли він сказав про дітей, у мене кольнуло серце. Кирило й Соня не винні в гріхах батька. Але й дати Артемові зрозуміти, що можна спершу розтоптати людину, а потім прийти по порятунок, я не міг.
— Приїжджай завтра, — сказав я й відключився.
Цю ніч я провів майже без сну. Ходив до джерела, слухав воду й думав про дивну справедливість життя. Артем, який вважав себе розумнішим за всіх, тонув у боргах. А я, викинутий ним як сміття, стояв на землі, яка почала повертати мені силу.
Наступного дня він приїхав тією ж машиною. Тільки тепер вона була брудна, з подряпинами на бампері. Сам Артем виглядав постарілим: м’ята сорочка, змарніле обличчя, червоні очі.
— Батьку… — почав він.
Я підняв руку.
— Спочатку правда. Уся.
І він розповів.
Узяв великий кредит. Заклав майже все майно. Вклався в дорогий будівельний проєкт, який так і не завершився. Інвестори зажадали гроші назад. Банк наполягав на терміновому поверненні величезної суми.
Суми такої, якої я за все життя навіть уявити не міг.
— І чого ти хочеш від мене?
