Тоді я зрозумів: здаватися не можна.
Я став ходити в селище частіше. Люди там виявилися прості, небайдужі. Хтось давав хліб, хтось питав, звідки я взявся. Усю правду я не розповідав, але кожне людське слово повертало мені відчуття, що я ще живий.
Одного разу я зустрів старого знайомого по роботі — Федора Ілліча. Він давно перебрався в ці краї. Побачивши мене, він зупинився як укопаний.
— Миколо? А ти що тут робиш? Я думав, ти живеш у себе з Валентиною.
Я опустив очі.
— Валентини більше немає. А син вирішив, що мені тут саме місце.
Федір довго мовчав, потім поклав мені руку на плече.
— Ти такого не заслужив. Потрібна буде допомога — приходь.
Ці слова стали для мене опорою. Я зрозумів, що не сам.
Артем тим часом не дзвонив. Жодного разу. Ні повідомлення, ні запитання, чи я живий. Ніби викреслив мене з життя.
Але десь усередині я знав: рано чи пізно йому доведеться згадати про мене. Життя не завжди квапиться з розплатою, але рідко забуває борги.
Однієї ночі я лежав на старому матраці й слухав далекий крик півня. У пам’яті спливла Валентина, наш дім, діти малими. По щоці скотилася сльоза. Але замість жалю до себе прийшла твердість.
— Встану, — сказав я в темряву. — Не тут закінчиться моє життя.
Уранці я обійшов ділянку. Зарості сягали майже по пояс, старі кущі сплелися так щільно, що за ними нічого не було видно. Я продирався крізь гілля, аж раптом почув дзюрчання.
За кущами било джерело.
Вода виходила із землі сильним чистим струменем. Холодна, прозора, мов скло. Я нахилився, набрав її долонями й зробив кілька ковтків. І ніби не просто напився, а отямився.
Стоячи перед цим прихованим джерелом, я вперше за довгий час відчув: доля ще не закінчила зі мною розмову.
Я не знав, що саме можна зробити з цією водою. Але розумів одне: місце, куди мене привезли вмирати, може стати місцем мого повернення до життя.
Дні потяглися повільно, але тепер у них з’явився сенс. Щоранку я ходив до джерела, вмивався, пив воду й брався до роботи. Розчистив двір, підлатав ґанок, виніс сміття. Люди із селища дали мені трохи насіння. Я скопав землю й посадив картоплю, моркву, зелень.
Мої руки, які син вважав непотрібними, знову тримали лопату. Кожна грядка була для мене не просто грядкою, а доказом: я ще не зламаний.
Навички теж нікуди не поділися. Одному сусідові я полагодив стару водяну трубу. Іншому допоміг із механізмом мотоблока. За роботу мені приносили борошно, молоко, консерви, іноді просто гарячий обід.
Поступово я перестав бути чужаком.
Федір Ілліч навідував мене часто. Приносив газети, хліб, іноді молоко. Одного разу, сидячи біля багаття, він сказав:
