— Дім за містом. Там тихо. Нікому заважати не будеш.
Усю ніч я не склепив очей. Думав про Валентину. Про те, що б вона сказала, побачивши, на що перетворився наш старший син. І дивним чином спогад про неї не зламав мене, а зміцнив.
Я сказав собі: більше я не дозволю витирати об себе ноги.
На світанку Артем уже чекав біля машини.
— Поїхали, батьку. Час.
Він вів машину мовчки. Місто лишилося позаду, дорога ставала дедалі пустельнішою. Я дивився у вікно й слухав гул двигуна. Ця тиша була важкою, як перед вироком.
— Куди ти мене везеш? — спитав я.
— Побачиш. Місце спокійне. Там тебе ніхто не потурбує.
Він не дивився на мене. Говорив так, як говорять про стару річ, яку збираються винести з дому.
Їхали довго. Нарешті машина зупинилася біля занедбаної ділянки. Дім стояв перекошений, з облізлою фарбою, іржавою хвірткою й вибитими вікнами. Навіть зовні відчувався запах сирості.
Артем відкрив багажник, дістав мою невелику сумку й поставив на землю.
— Приїхали.
— Ти справді залишиш мене тут?
— Так. Тут тобі буде краще. Я більше не можу з тобою панькатися.
Він сказав це спокійно. Без злості. І від того було ще страшніше.
Перш ніж сісти назад у машину, він кинув:
— Не дзвони мені. Не шукай. Прийми, що тепер це твоє місце.
Машина рвонула з місця й зникла в пилюці. Я залишився сам.
Усередині дому було темно й сиро. Стіни вкрилися плямами, вікна зяяли порожніми рамами, у кутку лежав старий матрац. У тиші було чути, як десь капає вода. Мені здалося, що син привіз мене не в дім, а в живу могилу.
Перші дні були болісними. Їжі майже не було. Я ходив у найближче селище по хліб і прості консерви на ті гроші, що випадково лишилися при мені. Спав погано. Кожен тріск дошки змушував думати, що дах завалиться мені на голову.
Уранці холод пробирав до кісток. Іноді я ловив себе на думці, що можу померти тут, і ніхто навіть не дізнається.
Але разом із болем у мені підіймалося інше відчуття. Гнів. Не крикливий, не сліпий, а глибокий. Я злився не лише на Артема, а й на себе — за те, що надто довго дозволяв йому принижувати мене.
Увечері я розпалював маленьке багаття, щоб зігрітися, і дивився на свої руки. Старі, посічені шрамами, з вузлами вен. Ці руки будували дороги, годували родину, тримали вмираючу дружину. Невже вони могли бути марними?
