— Батьку, ти вже не даєш собі ради сам, — казав він. — Грошима краще розпоряджатимуся я.
— Не витрачай на дурниці. У твоєму віці люди часто не розуміють, що роблять.
— Сиди спокійно, старий. Я знаю краще.
Він розмовляв зі мною так, ніби я вже не людина, а безпорадний предмет, за який хтось має ухвалювати рішення. Найгірше було те, що він робив це при Кирилові й Соні. Я бачив розгубленість у дитячих очах. Вони не розуміли, чому їхній батько так принижує дідуся.
Потім мені заборонили заходити на кухню. Сказали, що я брудню підлогу й лишаю запах. У вітальні мені відвели куток, де я мав сидіти тихо, майже непомітно. Іноді я годинами дивився у вікно й згадував свій дім: вологу землю після дощу, півнів на світанку, голос Валентини з сіней.
Спогади стали останнім місцем, де мене ще ніхто не міг принизити.
За обідом Артем одного разу зірвався:
— Досить забивати дітям голову сільською нісенітницею! Їм не потрібні твої старечі премудрості. Вони мають прагнути вищого.
Я промовчав. Але всередині в мене щось обірвалося. Він забув, що саме з цієї «нісенітниці» виріс сам. Забув, що його чисті костюми оплачені моїми брудними руками.
Поступово я почав помічати дивні речі. Приходили повідомлення про великі зняття з рахунків, яких я не робив. Листи зникали раніше, ніж я встигав їх відкрити. На запитання Артем відповідав роздратовано:
— Не лізь. Я все контролюю.
Але довіра вже стоншувалася. Усередині росло важке передчуття: за моєю спиною відбувається щось погане.
Однієї ночі я не зміг заснути. У домі було тихо, але з вітальні долинав приглушений голос Артема. Він говорив телефоном:
— Так, майже все оформлено. Поки що на його ім’я, але скоро буде моїм.
У мене похолола спина. Я тихо повернувся до кімнати й сів на ліжко. Вперше думка стала ясною й страшною: мій син хоче забрати все, що я нажив за життя.
Наступного дня я вирішив спитати прямо.
— Артеме, що відбувається з моїми рахунками й документами?
Він навіть не спробував зробити вигляд, що здивований. Тільки всміхнувся.
— Батьку, ти вже не в тому стані, щоб керувати майном. Усе, що в тебе є, тепер під моїм контролем. Так усім спокійніше.
— Що означає під твоїм контролем?
— Те й означає. Дім, рахунки, папери — все в мене. Твоє завдання тепер одне: не створювати проблем. Утримувати тебе й так непросто.
У ту мить я зрозумів: переді мною стоїть не син. Переді мною людина, яка більше не бачить у мені батька. Для нього я став тягарем.
Після цього життя в його домі стало схожим на повільне покарання. Їжу ховали, на мене кричали, розмовляли як зі старими поламаними меблями. Я терпів заради онуків, але з кожним днем ясніше розумів: Артем хоче позбутися мене остаточно.
І одного ранку він сказав це майже прямо.
— Батьку, ти більше тут жити не будеш. Я знайшов місце. Завтра відвезу.
— Яке місце?
