«Валентино, бачиш? Ми знову разом».
І мені здалося, що зорі відповіли тихим мерехтінням.
Зараз мені сімдесят сім. Щоранку я виходжу зі свого дому до джерела, вмиваюся холодною чистою водою й дякую життю за те, що воно не дало мені ожорсточитися.
Артем відбудував справу заново. Тепер він працює обережніше й чесніше. Допомагає людям, які опинилися в біді. Каже, що інакше не зможе пробачити самого себе.
Кирило й Соня ростуть добрими дітьми. Вони знають, що праця не буває ганебною. Що старість — не сміття, яке можна винести за поріг. Що родина дорожча за гроші, а гідність не можна забрати, якщо людина сама її не віддасть.
Життя може кинути людину в найтемніше місце. Може відібрати дім, близьких, повагу тих, кого ти любив. Але якщо всередині лишається стрижень, якщо серце не перетворюється на камінь, одного дня навіть занедбана ділянка може стати початком нової дороги.
Я — Микола Степанович. І це моя історія про те, як зрада сина ледь не зламала мене, але привела до місця, де я знову знайшов себе. Про те, що справедливість не завжди приходить швидко, але іноді вона пробивається із землі, як чисте джерело, — тихо, вперто й у найпотрібнішу мить.
