— Прощаю. Бо ти моя кров. Але пам’ятай: визнати помилку — це лише початок. Справжньою людиною стають учинками.
Того дня ми довго сиділи біля джерела. Діти гралися на городі. Марина допомагала готувати обід. Артем мовчазніший, ніж звичайно, носив воду й рубав гілля. Уперше за багато років я відчув, що родина ще може бути родиною.
За кілька днів я повідомив компанії своє рішення. Я вибрав не продаж, а довгострокову оренду. З умовою, що частина щомісячних виплат ітиме на допомогу родинам, яким справді тяжко.
Артем спершу не зрозумів.
— Батьку, продаж дав би більше грошей одразу.
— Одразу — так. Але гроші швидко йдуть. А постійний дохід годуватиме родину роками. І земля залишиться нашою. Для Кирила й Соні.
Він замислився. І вперше я побачив у його очах не жадібний розрахунок, а розуміння.
Контракт підписали за тиждень. Уже в перший місяць Артем зміг погасити найнебезпечніші борги. Судові претензії вдалося врегулювати, справу він урятував, хоч і з великими втратами.
Але головне було не в цьому.
Головне — ми почали повертати стосунки.
Артем став приїздити до мене майже щовихідних. Іноді з дітьми, іноді сам. Ми працювали на городі, лагодили дім, ходили до річки, розмовляли про життя. Він більше не кривився від запаху землі й машинного мастила. Іноді сам приходив у старій робочій куртці й сміявся, що тепер розуміє: чисті руки не завжди свідчать про чисте сумління.
За пів року після підписання договору він сидів поруч зі мною біля джерела й сказав:
— Батьку, я зрозумів одну річ. Ти не став багатим через воду. Ти завжди був багатим. Просто я був надто сліпий, щоб це побачити.
— А тепер бачиш?
— Вчуся. Щодня.
На мій наступний день народження приїхали всі діти: Артем із родиною, Павло, Ліда. Ми пили чай біля джерела, онуки бігали подвір’ям, сміялися, сперечалися, хто першим збере моркву з грядки.
Увечері я подивився на небо й подумав:
