— Батьку, ти розумієш, що це означає? Ми можемо все закрити. Борги, дім, майбутнє дітей…
— Розумію, — відповів я. — Але спершу нам треба поговорити.
Ми сіли біля джерела. Вода дзюрчала тихо й рівно.
— Пам’ятаєш мою умову?
Він опустив очі.
— Пам’ятаю.
— Ти сказав «пробач» мені одному. А маєш сказати при родині. Так, щоб діти зрозуміли: старших не можна принижувати, навіть якщо ти помилився і тобі соромно.
Він довго мовчав. На обличчі знову точилася боротьба, але тепер у ній було менше злості й більше втоми.
— Добре, — сказав він нарешті. — Завтра приїду з Мариною й дітьми.
Наступного дня вони приїхали всі разом. Кирило й Соня одразу кинулися до мене.
— Дідусю, правда, що ти тепер багатий? — спитав Кирило.
Я засміявся й обійняв їх.
— Я давно багатий. У мене є ви, досвід і совість. Решта — справа наживна.
Марина, яка раніше ледве терпіла мою присутність, тепер дивилася зовсім інакше. Гроші часто змінюють вираз людських облич. Але я намагався не тримати зла.
Артем стояв напружений, ніби перед важким іспитом.
— Я хочу сказати дещо при всіх, — почав він.
Діти притихли.
— Батьку, я був поганим сином. Я забув, скільки ти зробив для мене. Ти працював у холод, спеку, дощ, недосипав, недоїдав, щоб у мене була можливість учитися й жити краще. А я відплатив тобі зневагою.
Голос його зірвався.
— Я називав тебе нікчемним старим. Забрав твої документи. Розпоряджався твоїми грошима. Обдурив твою довіру. А потім кинув тебе тут, ніби ти мені чужий. Пробач мені, батьку. За все пробач.
Він опустився переді мною на коліна. По його обличчю текли сльози.
— Я не заслуговую називатися твоїм сином. Але прошу, дай мені шанс стати кращим.
Кирило й Соня дивилися на батька широко розплющеними очима. Марина плакала.
Я підняв Артема з колін і міцно обійняв…
