Вона зрозуміла: її врятувала не випадковість. Її врятували уважність, сміливість і відмова повірити в брехню лише тому, що її повторювали впевненим голосом.
Життя поступово поверталося у звичне русло. Роман знову входив у справи, уже обережніше й без колишньої довірливості. Лідія знову жила у своєму домі, знову зустрічала ранок із чашкою чаю, але тепер тиша не здавалася порожньою. У ній був спокій нового початку.
Їхні стосунки стали міцнішими. Вони пережили надто багато, щоб сприймати одне одного, як раніше. Кожна звичайна розмова, кожен дотик, кожен погляд набули нової цінності.
Лідія часто згадувала той день біля труни, коли вилила крижану воду на кришку. Тоді багато хто вважав її вчинок дивним. Але тепер вона знала: це був перший крок. Не жест відчаю, а знак того, що вона не дозволить поховати правду.
Одного разу вони з Романом знову прийшли до річки, поруч із якою колись знайшли його розбиту машину. Вода спокійно віддзеркалювала ранкове світло. Берег здавався мирним, ніби нічого страшного тут ніколи не відбувалося…
