— Марина підійшла ближче і сіла поруч.
Старенька здригнулася і швидко сховала хустку в кишеню робочого халата.
— Та так, нічого, Мариночко. Просто втомилася щось.
Але Марина бачила почервонілі очі й тремтячі руки. Віра Іванівна була худенькою жінкою років шістдесяти п’яти, із сивим волоссям, зібраним у маленький хвостик. Обличчя її було виснаженим, з глибокими зморшками, а руки, що постійно перебували у воді та хімії, були червоними й потрісканими.
— Ви точно в порядку? Може, вам погано?
Старенька помовчала, потім тихо сказала:
— Ліки закінчилися. А до пенсії ще тиждень. Думала, що розтягну, але не вийшло.
— Які ліки?
— Від діабету. Інсулін треба колоти, а він дорогий. І ще таблетки. Минулого місяця майже всю пенсію на них витратила, а тут ще за квартиру платити треба. От і вирішила трохи заощадити, менше колоти стала. Тільки погано мені тепер.
Марина мовчки дістала з кишені халата гаманець, відрахувала три тисячі й простягнула Вірі Іванівні.
— Ось, візьміть. Купіть ліки.
— Та що ти, дівчинко! Не можу я в тебе брати. Ти сама ледве кінці з кінцями зводиш, я знаю. У тебе батько хворий.
— Візьміть, будь ласка. Мені це зараз не так критично, а вам потрібніше. Інсулін не можна кидати, це небезпечно.
Віра Іванівна дивилася на гроші, і сльози знову покотилися по її щоках.
— Дякую тобі, рідна, я поверну обов’язково, як пенсію отримаю.
— Не треба повертати. Просто купіть ліки і бережіть себе.
З того дня минув майже рік. Марина щотижня непомітно давала Вірі Іванівні гроші на ліки. Сума була невелика, дві чи три тисячі, але для старенької це було порятунком. Вони не афішували цю допомогу, зустрічалися зазвичай на сходах або в підсобці, швидко обмінювалися короткими фразами. Віра Іванівна щоразу дякувала зі сльозами на очах, а Марина тільки хитала головою і просила піклуватися про здоров’я.
Марина не розповідала про це нікому, навіть батькові. Просто урізала власні витрати де могла: перестала купувати новий одяг, економила на косметиці, рідше брала таксі, коли запізнювалася. Іноді замість обіду на роботі вона обходилася чаєм з печивом, яке приносила з дому. Зате бачити, як Віра Іванівна поступово оживає, як повертається рум’янець на її щоки, як перестають тремтіти руки, було для Марини нагородою.
Життя йшло своєю чергою. Робочі дні змінювалися нічними чергуваннями, вдома Марина доглядала батька, готувала, прибирала, прала. Часу на особисте життя не залишалося зовсім. Їй було 32 роки, але останні стосунки закінчилися три роки тому, коли стався інсульт у батька. Тодішній хлопець не витримав і пішов, сказавши, що не підписувався на роль доглядальниці. Відтоді Марина навіть не намагалася з кимось зустрічатися, розуміючи, що в неї немає ні часу, ні сил на це.
Поступово Марина почала помічати дивні речі в роботі клініки. Приблизно місяці чотири тому з’явилися пацієнти, яких привозили пізно ввечері або навіть уночі. Їх розміщували на третьому поверсі, в окремому крилі, куди звичайному персоналу вхід був заборонений. Головний лікар Олег Вікторович Крилов пояснював, що це особливі пацієнти, яким потрібен спокій і конфіденційність.
Марина кілька разів бачила цих людей здалеку, коли помилково піднімалася на третій поверх за документами. Це були чоловіки й жінки різного віку, виглядали вони цілком здоровими, але завжди здавалися напруженими й мовчазними. Їх супроводжували не звичайні медсестри, а якісь інші люди в білих халатах, яких Марина раніше не бачила.
Ще дивним було те, що головлікар Олег Вікторович став часто проводити закриті наради. У такі дні його кабінет на першому поверсі замикався, вікна завішувалися, а охоронець Семен нікого не пускав навіть близько. Марина знала про це від інших медсестер, які шепотілися в ординаторській, будуючи різні припущення.
— Може, там про зарплати вирішують, — говорила Світлана, молода медсестра з хірургії. — Чула, що бюджет урізають.
— Або перевірка якась насувається, — висловлювала думку літня Лідія Петрівна. — Завжди перед перевірками начальство нервове стає.
Марина не брала участі в цих розмовах. У неї не було часу на плітки, та й не особливо цікавили її справи клініки, поки платили зарплату і можна було годувати сім’ю. Однак два тижні тому стався випадок, який змусив її насторожитися.
Того дня Марина підміняла хвору колегу Аню, яка працювала на першому поверсі в реєстратурі. Їй потрібно було принести з кабінету головлікаря бланки направлень на аналізи, бо в реєстратурі вони скінчилися. Марина постукала в двері кабінету, але ніхто не відповів. Вона знала, що Олег Вікторович поїхав на якусь нараду в міську адміністрацію і повернеться тільки до вечора. Двері були не замкнені, і Марина увійшла всередину.
Кабінет головлікаря був просторим, з великим письмовим столом, шкіряним кріслом і шафами вздовж стін. Пахло дорогою кавою і чоловічим парфумом. Марина пройшла до шафи, де зазвичай лежали бланки, відкрила дверцята і почала шукати потрібне. Саме тоді її погляд упав на стіл. Там лежала відкрита папка з документами…
Коментування закрито.