Саме туди одного ясного весняного ранку соціальна служба привезла маленьку Дун Нур. Літня жінка з теплою усмішкою зустріла налякану дівчинку й міцно обійняла її. Відтоді в Дун Нур з’явився справжній дім, наповнений дитячим сміхом і захопливими казками перед сном.
Тут ніхто не ставив незручних запитань про її минуле й не згадував страшного слова «в’язниця». Тітка Наваль надійно сховала зошит Лейли у свою шафу, пообіцявши передати його дівчинці, коли та подорослішає. Вона хотіла, щоб Дун Нур знала: її народження було не помилкою, а найвеличнішим актом надії.
Минули роки, дівчинка росла в атмосфері абсолютної любові й безумовного прийняття. У в’язниці ж час тягнувся болісно повільно, вимірюючись лише нескінченними змінами охорони. Камера номер 17 залишалася такою самою холодною й темною, але назавжди зберегла в собі пам’ять про дивовижне народження.
Лейла Худа Аль-Фаїз продовжувала відбувати свій строк, не скаржачись на долю й не просячи про поблажливість. Їй дозволили щодня витрачати одну годину на написання листів своїй дорослій доньці. У них вона запитувала про улюблені страви Дун Нур і давала мудрі материнські поради.
Салма Нур Аль-Мансур регулярно приносила їй папір, ручки й рідкісні, але такі довгоочікувані відповіді від тітки Наваль. Із цих коротких звісток Лейла дізнавалася про перші успіхи доньки й раділа їм усім серцем. Одного разу до в’язниці прийшла посилка, всередині якої лежав яскравий дитячий малюнок.
На ньому були зображені будинок, зелене дерево й жінка з написом «Мама». Лейла довго й невідривно дивилася на цей невмілий, але такий дорогий серцю малюнок. Тієї ночі вона не написала ані рядка, а просто сиділа в тиші з ніжною, щасливою усмішкою на обличчі. Цієї щирої материнської радості їй було цілком достатньо для того, щоб продовжувати жити далі.
