Ольга ніжно потисла ці маленькі пальчики. Вітька стояв цілком мовчки, але його очі радісно блищали. — Ти тепер працюєш просто тут? — спитав він дуже тихо.
— Так, тепер я тут. Лена подивилася на Ольгу дуже уважно. — З тобою точно все гаразд?
Ольга щиро всміхнулася. Уперше за дуже довгий час це було по-справжньому щиро. Куточками губ і самими очима.
— Я в повному порядку. Вони постояли поруч іще близько десяти хвилин. Лена розповіла, що на рідному заводі все йде по-старому.
Діти справно ходять у садок, а чоловік зараз у тривалому відрядженні. Ольга уважно слухала, постійно киваючи. Коли час візиту вийшов, Лена притулилася чолом до холодних ґрат.
— Приїжджай до нас, щойно зможеш. Ми тебе дуже чекаємо. — Я обов’язково приїду.
Вони тепло попрощалися й розійшлися. Ольга повільно повернулася до свого загону. У її грудях нарешті щось відтануло.
Щось зовсім маленьке, але неймовірно тепле. Увечері о 21:40 вона щільно замкнулася у своїй кімнаті. Втомлено сіла на скрипуче ліжко.
Вона відкрила свою приліжкову тумбочку. Дістала звідти стару батькову фінку. Чорне набірне руків’я і вузьке лезо.
Вона поклала зброю на свою розкриту долоню. Сталь була холодна, але така знайома. Вона дивилася на цей ніж дуже довго.
Минуло хвилини три, а може, й усі чотири. Вона згадувала свого покійного батька. Як він колись учив її тримати ніж правильно.
Як учив різати дуже швидко й максимально точно. Як він завжди казав, що це далеко не іграшка, Олю. Це серйозний інструмент і найостанніший аргумент.
Вона обережно провела пальцем по гострому клинку. — Обережно, дивися не поріжся. — Дуже дякую, тату, — прошепотіла вона.
Потім вона прибрала фінку назад у тумбочку. Щільно засунула дерев’яну шухляду. Вона не стала її замикати, просто про всяк випадок.
Вона встала й повільно підійшла до вікна. За мутним склом виднівся паркан, сторожова вежа й маленький шматок неба. Навколо стояла абсолютна тиша…
