Коли Лідія Степанівна зібралася їхати, Богдан особисто ніс її сумки до таксі. Спина в нього була пряма, але пихи помітно поменшало.
— Дякую вам, Лідіє Степанівно! — Оксана щиро обійняла свекруху біля під’їзду.
— Нема за що, Оксано. Ти, якщо що, дзвони. У мене ще багато педагогічних прийомів у запасі. А пральну машину ви купите. Я простежу, щоб цей діяч зі своєї зарплати тобі на неї додав.
Вона поїхала, а Богдан, повернувшись додому, підійшов до Оксани.
— Слухай, я відмовився від купівлі розумної щітки, а пральну машину й вертоліт учора виставив на сайті оголошень. Давай це, увечері котлет наробимо. Я м’ясо купив, сам перекручу.
Оксана дивилася на нього. В його очах не плескалося море інтелекту. Це був просто звичайний, трохи недолугий, але все ж таки коханий чоловік, якому вчасно вправили мізки.
