— Трохи.
Він дістав із кишені пластир. Раніше Оксана б усміхнулася: у нього вічно в кишенях були то шурупи, то чеки, то пластир для Паші. Тепер вона просто дивилася, як він обережно заклеює їй палець. Від цього простого руху в неї раптом защипало очі.
— Ми зможемо? — спитала вона.
Артем не став удавати, що не зрозумів.
— Не знаю. Але я хочу.
Вона кивнула.
— Я теж.
Вони не обійнялися відразу. Сиділи плечем до плеча, дивлячись на ділянку, яку треба було чистити, на дім, що потребував ремонту, на сина, який уже забруднив коліна й був щасливий. Життя не стало колишнім. Можливо, колишнє й не повернулося б ніколи. Зате з’явилося інше — обережне, чесніше, з болючими місцями, які вже не ховали під килимок.
За тиждень Оксана запросила Раміля до них на вечерю. Артем сам наполіг.
— Я маю нормально вибачитися, — сказав він. — Не в під’їзді, не на ходу.
Раміль прийшов із коробкою тістечок і збентеженою усмішкою. Паша зустрів його радісно, бо для нього ця людина давно стала «тим дядьком, який допоміг мамі». За столом спершу було ніяково. Артем кашляв, Оксана надто часто підливала чай, Раміль дякував за кожну страву. Потім Паша спитав, чи правда, що кур’єри знають усі таємні дороги міста, і напруга розтанула.
Після вечері Артем вийшов із Рамілем на сходовий майданчик.
— Я тоді повівся як останній дурень, — сказав він. — І як хам. Пробач.
Раміль знизав плечима.
— Я б теж злякався, якби побачив чужого вдома.
— Злякався — це одне. А я мало не вдарив людину, яка допомагала моїй дружині.
— Не вдарили ж.
Артем згадав слова тещі й уперше за довгий час усміхнувся.
— Так. Майже — іноді велика різниця.
Марія Семенівна тепер при зустрічі віталася тихо й винувато. Одного разу вона принесла Паші пакет яблук, потім Оксані — рецепт пирога, потім Артемові — старий набір викруток покійного чоловіка, «все одно лежить». Пліткаркою вона бути не перестала, але після тієї історії щоразу, почувши у дворі нову гидоту, казала:
— Спершу перевірте, люди добрі. Я вже одного разу наперевірялася.
І це, як не дивно, діяло.
Восени Оксана отримала листа: остання організація визнала позику оформленою третьою особою, вимоги до неї припинено. Вона сиділа на кухні з роздруківкою в руках і не могла заплакати. Просто дивилася на аркуш, де сухими словами було написано те, за що вона боролася майже рік.
Артем прийшов із роботи, побачив її обличчя й завмер.
— Що?
Вона простягнула папір.
Він прочитав. Потім ще раз. Потім повільно сів поруч.
— Усе?
