Вхідні металеві двері до будинку виявилися не просто не замкненими на ключ — вони були трохи прочинені, залишаючи вузьку щілину, з якої тягнуло теплом. Таня глибоко вдихнула, взялася за ручку й рішуче, але тихо увійшла всередину.
У невеликому передпокої, обшитому світлою вагонкою, було тепло, але повітря здавалося важким і чужим. Тут виразно пахло незнайомими жіночими парфумами — дуже солодкими, приторно-важкими, з домінантною, нав’язливою нотою ванілі й чимось різким, синтетичним, від чого в Тані миттю запершило в горлі. Її погляд метнувся до відкритої дерев’яної вішалки. Там, поверх їхніх старих дачних курток, недбало висіла незнайома коротка шкіряна жіноча куртка приталеного силуету й тонкий шовковий шарф з агресивним леопардовим принтом. А просто поруч із ними, торкаючись рукавом чужої шкіри, висіла знайома до болю чоловіча вітрівка Олексія. Та сама вітрівка темно-оливкового кольору, з відірваним нижнім ґудзиком, який він усе обіцяв пришити ще з минулої осені, але так і не спромігся. Унизу, на килимку для взуття, поруч із його улюбленими розношеними кросівками стояли витончені жіночі ботильйони на високих підборах, зовсім не придатні для заміського бруду.
Таня мовчки, не видавши ані звуку, зняла свої кросівки, акуратно, звичним рухом поставила їх біля самого порога, щоб не нанести бруду на світлий ламінат, і пішла далі вглиб будинку, ковзаючи в шкарпетках по підлозі й інстинктивно тримаючись рукою за прохолодні шпалери на стінах, ніби їй була потрібна фізична опора.
З прочинених дверей спальні, розташованої в кінці короткого коридору, долинали приглушені голоси. Спершу вона почула сміх. Це був низький, грудний, абсолютно задоволений і розслаблений чоловічий сміх, який вона впізнала б із мільйона інших. Це сміявся її чоловік. Потім пролунав жіночий голос — молодий, м’який, із навмисною легкою хрипотою, яка мала здаватися сексуальною:
— …а ти пам’ятаєш, Льош, як ми тоді взимку в твоїй машині… ну, ти зрозумів, коли довелося пічку на максимум увімкнути…
Олексій відповів щось нерозбірливе, слів було не розчути, але сама інтонація вдарила Таню сильніше за ляпас. Це була та сама інтонація, яку вона чула за одинадцять років тисячі разів: трохи лінива, оксамитова, злегка насмішкувата й водночас із нотками винуватої чарівності. Та сама інтонація, яку він безвідмовно вмикав, коли точно знав, що його люблять, що він у безпеці й що йому пробачать будь-яку дрібну провину.
Таня завмерла посеред коридору, притулившись спиною до стіни. У цю мить вона раптом із кришталевою ясністю зрозуміла одну моторошну річ: вона зовсім не відчуває того бурхливого коктейлю емоцій, який, за всіма законами жанру й логіки, мала б зараз відчувати ошукана дружина. Не було ані спазму ридань, що підступають до горла, ані пекучої, сліпучої ненависті, ані первісного бажання увірватися до кімнати, розбити щось важке й закричати на весь голос. Не було нічого схожого на кіношну драму. Натомість у її голові, ніби ввімкнувся аварійний генератор, запанувало холодне, безжальне, майже математичне усвідомлення: усе, абсолютно все, що вона вважала своїм справжнім життям останні одинадцять років, усі їхні спільні плани, сміх на кухні, купівля меблів, обговорення майбутнього — усе це виявилося лише дешевою картонною декорацією в поганому театрі.
Вона повільно відлипла від стіни й зробила ще один крок уперед. У цю мить стара дубова дошка під її ногою зрадницьки й голосно рипнула, порушивши інтимну симфонію чужих голосів. Голоси в спальні миттєво, ніби за клацанням вимикача, замовкли. Повисла густа, в’язка, дзвінка тиша.
— Хто там? — голосно запитав Олексій. Його голос змінився до невпізнання — з оксамитового й розслабленого він миттєво став різким, високим, настороженим і відверто переляканим.
Таня не стала відповідати. Вона просто підійшла до дверей і рівним, сильним рухом штовхнула їх долонею. Двері розчахнулися, вдарившись ручкою об стіну…
