— Не можу! — раптом зірвався він на крик і вдарив долонею по керму. — Ти що, зовсім не розумієш? Твоє місце в тій квартирі вже давно зайняте!
Після цих слів він різко звернув з асфальту на розбиту ґрунтову дорогу. Машину затрусило на вибоїнах. Вони їхали ще довго, аж поки нарешті не опинилися глибоко в лісі, де густі крони майже не пропускали сонячного світла.
Дмитро кілька секунд сидів нерухомо, важко дихаючи й дивлячись перед собою. Потім вискочив із машини, розчахнув задні дверцята й грубо витяг Марину назовні. Її ослабле тіло він кинув просто на вологу траву. Слідом жбурнув дешеву лікарняну сумку з речами й ліками. Потім, не сказавши ні слова й навіть не озирнувшись, сів за кермо, натиснув на газ і поїхав, залишивши по собі тільки пил.
Марина лежала на сирій землі в стані такого шоку, що не відразу змогла усвідомити, що сталося. До останнього вона думала, що він везе її в якийсь заміський пансіонат або закритий хоспіс. У місце, де безнадійно хворим дають знеболювальне і де поруч бодай є доглядальниці, якщо близькі не хочуть або не можуть доглядати.
Але правда виявилася куди страшнішою. Чоловік, людина, з якою вона ділила життя, хліб, ліжко й мрії, просто викинув її в глухому лісі. Викинув, як зламану непотрібну річ. Як старого хворого собаку, якого відвозять подалі від дому, щоб він не зміг повернутися.
Хоча ні, тут же подумала вона. Навіть старого собаку порядні люди не залишать помирати в лісі від холоду й голоду. Отже, Дмитро ніколи й не був тією людиною, за яку вона колись вийшла заміж…
