Процес виявився саме таким довгим, як попереджала Марина. Оксана приходила на засідання, відповідала на запитання й по кілька разів відновлювала послідовність подій: розмову про паркувальне місце, підпис під багатосторінковим документом, дивні проводи, нічну заяву, фотографії й зниклі речі.
У залі суду вона неодноразово бачила Богдана й Ларису Михайлівну. Колишній чоловік помітно постарів. Не різко, але в обличчі з’явилася постійна втома людини, яка довго живе в напруженні й не знає остаточного результату. Одного разу вони зустрілися поглядами в коридорі. Богдан першим відвів очі.
Оксана не шукала в його обличчі каяття. За місяці процесу вона перестала чекати від колишнього чоловіка слів, які зробили б минуле зрозумілішим. Суд установлював факти й відповідальність, але не міг повернути довіру і не був зобов’язаний пояснювати, у який саме момент близька людина дозволила собі переступити межу. Прийняття цієї обмеженості допомагало їй спокійно сидіти на засіданнях і відповідати лише на поставлені запитання.
Його мати трималася рівно до кінця. Коли на заключному засіданні зачитували рішення, вона сиділа з нерухомим обличчям. За весь час Лариса Михайлівна жодного разу не сказала, що вчинила неправильно. Оксана припускала, що цих слів не почує ніколи.
Суд визнав Богдана винним і призначив йому два роки умовного покарання, штраф і обов’язок відшкодувати збитки. Лариса Михайлівна як співучасниця отримала рік умовно. Нотаріус Левченко зрештою визнав, що до документа вносилися зміни; його на три роки позбавили права займатися нотаріальною діяльністю й оштрафували. Дорошенко, який співпрацював зі слідством, отримав півтора року умовно.
Квартира залишилася за Оксаною. Її вимогу про компенсацію за вивезені речі задовольнили частково. Знайти вдалося не все: кавомашину й кілька предметів повернули, але книжки безслідно зникли. З’ясувати, кому зі знайомих Богдан їх віддав, слідство не змогло. Оксана вирішила, що книжки можна придбати знову, а порожня полиця перестане бути нагадуванням, коли вона сама вибере для неї новий вміст.
Надворі стояв сонячний квітневий день. Пахло відталою землею й торішнім листям. Марина наздогнала Оксану біля сходів.
— Як ти?
— Нормально, — звично відповіла Оксана, а потім виправилася: — Мабуть, добре.
Марина всміхнулася.
— Відсвяткуємо?
— Давай вип’ємо кави.
Вони пішли освітленою сонцем вулицею. Оксана думала, що скоро поверне кавомашину на колишнє місце й почне заповнювати звільнену книжкову полицю. Їй хотілося перечитати улюблену класику й знову відкрити для себе поезію, до якої вона давно не поверталася.
Ганні Миронівні Оксана написала не відразу, а коли судове рішення набрало законної сили й результат уже не можна було змінити. Повідомила коротко: вирок винесено, житло залишилося за нею, збитки частково відшкодували. І ще раз подякувала.
Відповідь прийшла через два дні: «Рада за вас. Тримайтеся і бережіть себе». У цих кількох словах була вся Ганна Миронівна — ні цікавості, ні спроби приписати собі чужу перемогу. Оксана перечитала повідомлення кілька разів і всміхнулася.
Усе закінчилося не в одну мить. Судовий вирок поставив юридичну крапку, але дому, звичкам і самій Оксані ще потрібен був час, щоб перестати жити в очікуванні нового удару. Вона закрила листування й подивилася на квартиру: знайому, збережену, але поки що все ще трохи чужу. Тепер їй належало повернути її собі не документами, а власним життям…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
