— Значить, характером у тебе.
— Бідолашний ти чоловік.
— Щасливий.
Микита став майже смішно турботливим. Перевіряв, чи не забула Вара вітаміни, приносив їй фрукти, ходив із нею на прийоми, записував рекомендації лікаря, ніби готувався до іспиту. Іноді вона бурчала, що він надто метушиться, але в глибині душі їй було тепло від цієї турботи.
Андрій Павлович теж часто приїздив. Привозив продукти, домашні заготовки, стару дитячу іграшку, яку знайшов серед речей покійної дружини. Микита тримав її в руках і мовчав. Вара зрозуміла, як багато для нього означає ця річ.
— Поставимо біля ліжечка, — сказала вона.
Батько подивився на неї з вдячністю.
— Дякую тобі, Варо.
— За що?
— За те, що не зачинила двері назавжди.
Вона відповіла не відразу.
— Я зачиняла. Просто потім зрозуміла, що сама стою по той бік і не можу піти.
Андрій Павлович кивнув, ніби зрозумів більше, ніж вона сказала.
Незадовго до пологів Марина Романівна з’явилася біля їхнього будинку. Не піднялася відразу, просто стояла у дворі з пакетом у руках. Вара побачила її з вікна й довго мовчала.
— Хочеш, я вийду? — спитав Микита.
— Ні. Це моя розмова.
Вона накинула пальто й спустилася. Микита лишився біля вікна, але далеко не відходив. Розмова тривала недовго. Марина Романівна щось говорила, Вара слухала, потім похитала головою, але пакет узяла.
Коли вона повернулася, обличчя в неї було втомлене.
— Передала речі для дитини, — сказала вона. — Просила дозволу приїхати після пологів.
— І ти?
— Сказала, що поки не готова.
— Ти правильно зробила.
— Не знаю, правильно чи ні. Але інакше не змогла.
У пакеті були маленькі речі: м’який плед, кілька сорочечок, пінетки. Вара перебирала їх і раптом заплакала.
Микита сів поруч.
— Що?
— Я все ще злюся на неї. Але розумію, що вона вибирала це з любов’ю. І від цього ще болючіше.
— Почуття не зобов’язані бути простими.
— Шкода, я раніше цього не знала.
— Тепер знатимемо. І дитині розкажемо, коли виросте.
Вара усміхнулася крізь сльози.
Пологи почалися вночі. Спочатку Вара вирішила, що це хибна тривога, але за годину стало ясно: час. Микита заметався квартирою так, ніби всі заздалегідь зібрані речі раптом зникли.
— Сумка де?
— Біля дверей. Уже місяць.
— Документи?
— У сумці.
— Вода?
— Там само.
— Я зараз викличу машину.
— Микито, видихни.
— Це ти маєш видихати.
— Я й видихаю. А ти зараз упадеш раніше за мене.
Він зупинився, подивився на неї й раптом нервово розсміявся.
— Я жахливий?
— Ти майбутній батько. Це майже одне й те саме.
У лікарні час розтягнувся до безкінечності. Микита ходив коридором, сідав, знову вставав, дзвонив батькові, потім Романові, потім знову батькові. Йому здавалося, що минуло ціле життя, перш ніж до нього вийшли й сказали, що все добре.
У них народилася донька.
Коли його пустили до палати, він увійшов майже безшумно. Вара лежала бліда, змучена, але щаслива. На руках у неї був маленький згорток. Микита підійшов ближче й побачив крихітне личко, сердитий ротик і стиснуті кулачки.
— Познайомся, — прошепотіла Вара. — Це наша донька.
Микита дивився на малечу й не міг говорити.
— Вона гарна, — нарешті видихнув він…
