— Усі!
Він знову опустився перед нею, взяв її руки й притис до губ.
— Дякую. Я не підведу. Ні тебе, ні дитину. Більше ніколи.
Вара дивилася на нього довго й серйозно.
— Я хочу тобі вірити.
— Я зроблю все, щоб ти змогла.
— Пробачити — не означає одразу забути.
— Я не прошу забувати.
— Мені буде боляче згадувати.
— Я витримаю.
— Я можу злитися.
— Злись.
— Можу не довіряти.
— Я повертатиму довіру стільки, скільки буде потрібно.
Вона провела долонею по його щоці.
— Який же ти все-таки чудний чоловік.
— Це добре чи погано?
— Поки не вирішила.
Він уперше за довгий час розсміявся по-справжньому.
Вони лишилися біля річки до вечора. Довго говорили. Про те, як житимуть далі. Про матір Вари. Про те, що з Мариною Романівною стосунки поки неможливі. Вара чесно сказала, що не готова бачити матір і не знає, чи зможе колись знову розмовляти з нею як раніше.
— А ти? — спитала вона. — Тебе цікавлять мої стосунки з матір’ю чи твої?
Микита зрозумів, що запитання непросте.
— Своїх стосунків із нею я не хочу. Взагалі. Але якщо колись тобі знадобиться налагодити з нею зв’язок заради себе чи дитини, я не заважатиму.
— Поки не знадобиться.
— Значить, поки не будемо.
Вара кивнула.
— Я не хочу, щоб наша дитина росла в ненависті. Але й удавати, що нічого не сталося, не стану.
— І не треба.
Додому вони повернулися разом не відразу. Спочатку Микита допоміг Варі сісти в човен, потім сам зібрав речі, ще раз озирнувся на сторожку й тихо сказав:
— Колись ми сюди повернемося втрьох.
— Тільки без бандитів, сварок і твоїх геніальних рішень, — відповіла Вара.
— Згоден.
— І з нормальним наметом.
— Оце вже складніше.
Вона усміхнулася.
Після повернення все не стало простим одразу. Вара не перетворилася миттєво на колишню веселу дружину, Микита не отримав повного прощення однією розмовою біля річки. Вони обоє розуміли: попереду довгий шлях. Але тепер вони йшли ним разом.
Микита знайшов роботу, відновив документи, знову почав жити вдома. Спочатку Вара просила його не квапитися: він ночував у батька або в Романа, приходив допомагати, супроводжував її до лікаря, приносив продукти, займався ремонтом. Потім одного разу вона сама сказала:
— Залишайся.
Він подивився на неї, не вірячи.
— Сьогодні?
— Не змушуй мене повторювати.
Того вечора він повернувся до квартири не як людина, якій усе пробачили, а як той, кому дали шанс. І він дорожив цим шансом так, як раніше не вмів дорожити навіть щастям.
Вагітність Вари минала непросто емоційно. Іноді вона сміялася без причини, іноді плакала через дрібниці, іноді різко відштовхувала Микиту, бо раптом згадувала минуле. Він не сперечався. Не ображався. Не казав, що вона вже мала б забути.
Якщо вона плакала — сідав поруч. Якщо злилася — давав їй простір. Якщо просила обійняти — обіймав. Якщо мовчала — просто був поруч.
Одного разу вночі Вара прокинулася й довго сиділа на кухні. Микита почув шум, вийшов і побачив її біля вікна.
— Погано?
— Ні. Просто думаю.
— Про що?
— Про те, як дивно все вийшло. Ми так хотіли дитину. А вона прийшла саме тоді, коли все майже зруйнувалося.
Микита сів поруч.
— Може, вона прийшла, щоб ми не забули, що в нас іще є майбутнє.
— Гарно сказав.
— Я вчуся.
— Тільки не думай, що дитина все виправила.
— Не думаю. Виправляти маю я.
Вара подивилася на нього м’якше.
— Уже виправляєш.
Марина Романівна намагалася зв’язатися з донькою багато разів. Писала, дзвонила з різних номерів, передавала прохання через знайомих. Вара не відповідала. Потім одного разу прийшов лист. Справжній, паперовий, написаний від руки.
Вара читала його довго. Микита не питав. Він лише бачив, як у неї тремтять пальці.
— Вона просить пробачення, — сказала Вара ввечері. — Пише, що втратила мене з власної вини. Що не знає, як із цим жити.
— Ти відповіси?
— Не зараз.
— Добре.
— Ти не будеш вмовляти?
— Ні. Це твоє рішення.
Вара склала лист і прибрала в шухляду.
— Я поки не можу. Але, мабуть, колись доведеться. Не заради неї. Заради себе.
Минали місяці. Живіт Вари округлювався, і Микита щоразу дивився на неї так, ніби бачив диво. Він розмовляв із дитиною, прикладаючи долоню до живота, і Вара сміялася:
— Ти їй уже лекції читаєш?
— Привчаю до голосу батька.
— А якщо вона народиться й одразу скаже: «Тату, помовч»?
