Потім, день за днем, Соломія розповідала більше. Не одразу, не рівно: іноді один спогад виривався за чаєм, іноді вночі, коли темрява знімала з неї рештки захисту. Найболючішою для неї була мати.
— Я тоді не думала про неї, — казала вона, і від цих слів у неї ламався голос. — Я була переляканою дівчинкою. Хотіла тільки зникнути. Мама була сама, батько пішов із нашого життя так рано, що я майже його не пам’ятала. Вона жила мною. А потім їй сказали, що знайшли тіло. Що це я. Уявляєш, Назаре, вона йшла за труною, де лежала Вероніка, і оплакувала мене.
Соломія згадувала матір не як образ із минулого, а як живе тепло: руки, що пахли борошном і милом, стомлену усмішку після роботи, тихі пісні перед сном. Це були не гучні події, а звичайні домашні дрібниці, з яких складається дочірня любов: голос, хода, звичка поправляти волосся, погляд, яким мати проводжає дитину з дому. І від цього провина Соломії ставала ще страшнішою: вона зрадила не пам’ять, а живу жінку, яка любила її найбільше на світі.
Вона заплющувала очі, ніби бачила той похоронний день.
— Я не могла дати їй знати. Якби Воронюк хоч щось запідозрив, він дістався б до неї, щоб знайти мене. Я твердила собі, що мовчання рятує і її теж. Але здалеку дізнавалася, як вона живе. Знала, що вона ходить на цвинтар, приносить квіти, розмовляє з могилою. З чужою могилою. А я була жива. Я могла б обійняти її й не могла. Вона померла за кілька років, так і не дізнавшись правди. З моїм ім’ям на вустах.
Слова здавалися марними. Є біль, який не можна втішити фразою. Можна лише сидіти поруч і дати людині договорити.
У такі миті я особливо гостро відчував власну безпорадність. Чоловік часто думає, що мусить негайно щось виправити: знайти рішення, захистити, закрити собою. Але як закрити собою тридцять років? Як захистити від того, що вже сталося? Я міг лише слухати, не відводити очей і не дозволяти їй знову йти в самотність, де вона так довго карала себе мовчанням.
Соломія говорила і про Вероніку. Уже будучи моєю дружиною, вона потай намагалася дізнатися, ким була дівчина біля річки. Спершу це були випадкові уривки: старі замітки, розмови, чиїсь спогади. Потім ім’я склалося повністю — Вероніка Дорошенко, студентка, яка приїхала ненадовго до родички й зникла. Її батьки, літні Дорошенки, досі жили, досі чекали. У них не було могили, не було останньої звістки, не було крапки, за якою починається бодай якесь примирення.
— Я відібрала спокій у двох родин, — сказала Соломія. — У своєї матері й у них. І що старшою ставала, то важче було жити. Страх перед Воронюком нікуди не зник, але провина стала сильнішою за страх.
Одного разу вона попросила відвезти її в старий район, де минуло її дитинство. Ми довго ходили тихими вулицями. Вона показувала школу, двір, будинок із чужими фіранками, де колись жила з матір’ю. Перед цим будинком вона зупинилася надовго. Я бачив, як змінюється її обличчя: ніби крізь Мілану, стриману й обережну, проступає колишня Соломія — дівчинка з мріями, подругами, першим несміливим коханням, бажанням стати вчителькою, схожою на Ярему Павловича.
Вона не стала заходити у двір. Надто багато там уже було чужим: інші голоси за вікнами, інша фарба на дверях, чужі фіранки, чужі діти біля під’їзду. Але пам’ять, здавалося, бачила поверх теперішнього. Соломія розповідала, де стояла лавка, де вони з матір’ю сушили білизну, у яке вікно вона дивилася вечорами, готуючи уроки. Я слухав і вперше розумів, що в моєї дружини було минуле не з туману, а з конкретних запахів, сходинок, вікон, дитячих надій.
— У мене ж було звичайне життя, — сказала вона тихо. — Звичайне, смішне, майбутнє. Я думала, що попереду все тільки починається. А потім одна ніч відібрала не просто ім’я. Вона відібрала мене саму…
