Надвечір Андрій винайняв кутову кімнату на першому поверсі старого робітничого гуртожитку на промисловій околиці. Майже глухий дід, який здавав житло за невелику плату, не ставив зайвих запитань. Шпалери відходили від бетонних стін сухими пластами, а під стелею безперервно гули вкриті конденсатом труби. Але двері замикалися, і тепер в Андрія була адреса для офіційних заяв. Наступного ранку він попрямував до місцевого суду.
Віконце судової канцелярії було вкрите слідами чужих пальців. У вузьку щілину під склом Андрій передав заяву, копію постанови про скасування вироку й довідку з колонії. Працівниця поставила вхідний номер і відсунула папери.
— Повідомлення прийде за адресою постійної реєстрації.
— У мене зараз немає чинної реєстрації. Стару квартиру опечатала житлова служба після анулювання документів.
— Тоді вкажіть місце фактичного проживання.
Вона вже кликала наступного відвідувача. Андрій вписав адресу робітничого гуртожитку, де напередодні винайняв кімнату, і поступився місцем наступній людині з черги.
Щоранку о п’ятій за вікном із гуркотом проходив товарний поїзд. Андрій улаштувався різноробом на оптову будівельну базу. Документів у нього не питали, бригадир розраховувався готівкою наприкінці кожного тижня. Паперові мішки з цементом важили по п’ятдесят кілограмів. Їдкий пил сушив горло, скрипів на зубах і забивався в складки одягу. Надвечір спина горіла так, ніби м’язи стягнули металевими тросами.
Майже весь заробіток ішов на обов’язкові збори, засвідчення копій і просту їжу. Вечеря складалася зі злиплих макаронів, дешевих сосисок і міцного чаю. Після зміни Андрій сідав за хиткий стіл із вицвілою цератою й заповнював нові заяви. Протяг із нещільної рами намагався розкидати аркуші, але латунна гайка надійно втримувала стос.
Пальці після цементних мішків погано слухалися, дрібні порізи щипало від паперу. Іноді один рядок вимагав кількох спроб: чорнило розпливалося, у датах не можна було помилитися, а новий бланк коштував часу. Андрій випрямляв затерплу спину, зігрівав долоні об кухоль і продовжував писати, поки в коридорі гуртожитку не стихали голоси.
В органайзері з’явилися тимчасові довідки, чеки, копії протоколів і відповіді установ. Обірвана застібка пошарпалася ще дужче, однак викидати річ Андрій не збирався. Вона лишалася єдиним предметом, що пройшов разом із ним шлях від портового термінала до суду, колонії й назад.
Установити особу живої людини виявилося складніше, ніж домогтися перегляду сфабрикованого обвинувачення. Потрібні були відбитки пальців, зіставлення архівних фотографій, опитування свідків і перевірка паперових карток. Колишні знайомі відводили очі. Одні боялися Романа, інші не хотіли зв’язуватися з офіційними розглядами. Вони вимовляли незручні вибачення й відмовлялися підписувати протокол упізнання.
Кожна така відмова уповільнювала справу, але Андрій повертався до канцелярії з новим комплектом документів. Система не вміла визнавати власну помилку швидко: одна база посилалася на іншу, один працівник вимагав довідку, яку неможливо було отримати без чинного посвідчення. Замкнене коло розривалося тільки письмовими постановами, а на кожну з них знову доводилося чекати…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
