Тієї ночі я знову не спав глибоко. Близько другої біля дверей виник слабкий шум. Один із людей Князя, хлопець на прізвисько Студент, вислизнув назовні й попрямував до господарського двору. Я бачив його через вікно біля своєї нари: темна постать біля огорожі, рука, просунута в щілину, невеликий згорток, переданий комусь з іншого боку.
Канал зв’язку в Князя залишався. Рудик був відрізаний, Зв’язковий сидів під замком, але система, яку будували роками, не падає від одного удару. Вона просто змінює проходи. Це означало, що часу менше, ніж я сподівався. Поки я намагався послабити його зсередини, він і далі передавав назовні відомості, отримував вказівки або попередження. Можливо, саме тієї ночі він повідомив тим, хто стояв за справою Дениса, що ситуація в колонії змінилася. Можливо, просто просив новий канал. Я не знав. Але сам факт передачі говорив: Князь не загнаний у кут. Іще ні.
У суботу робочих змін не було. В’язні тягнули час у бараку й на прогулянковому дворі. Денис майже не виходив, тримався близько до своєї нари, ніби відстань у кілька метрів могла його захистити. Після обіду його викликали на зустріч з адвокатом. Гучномовець тріснув, назвав прізвище, і Денис здригнувся так, ніби його вдарили по плечу.
Зустрічі проходили в окремій будівлі поруч з адміністративним корпусом. Туди вели через огороджений перехід: ґратчасті стіни, близько сорока метрів завдовжки, кілька поворотів, одна бічна ділянка без камер. Я знав про цю ділянку з перших днів. Камери там не поставили після ремонту, а у звітах, імовірно, давно значилося, що все працює.
Дениса вивели. За кілька хвилин із барака вийшли Сивий і ще один чоловік Князя — Рябий, двадцяти восьми років, жилистий, із дрібним висипом старих шрамів на обличчі. Вони пішли не за конвоєм, а через господарський двір, де були двері до бічного коридору переходу. Формально зачинені. Фактично доступні тим, кому дозволяли більше, ніж написано в правилах.
У мене було менше двох хвилин. Бігти через двір не можна: в’язень, який біжить без команди, одразу привертає охорону. Лишався інший шлях — технічне приміщення за третім бараком, де гули вентиляційні труби і звідки вузький службовий коридор виводив до тієї самої бічної ділянки.
Я вийшов звичайним кроком. Не швидше, ніж треба. Обійшов барак, підняв засув на дверях технічного приміщення й увійшов усередину. Там пахло пилом, гарячим металом і застояним повітрям. Труби вібрували під пальцями, ніби в стінах билося глухе серце колонії. Вузький прохід вивів мене до ґратчастого переходу.
Денис стояв притиснутий до стіни. Сивий тримав його за комір, Рябий перекривав огляд з боку основного коридору. Ґратчаста стіна за спиною Дениса тремтіла від кожного його короткого вдиху. Він не намагався вирватися — не тому, що змирився, а тому, що вже зрозумів: будь-який різкий рух стане приводом для удару. У таких місцях страх швидко вчить нерухомості.
— Завтра скажеш адвокатові, що передумав, — говорив Сивий. — Свідчення відкликаєш. Здоров’я, пам’ять, страх — сам вибереш. Не вибереш — здоров’я вибере за тебе.
Я підійшов ззаду тихо, як підходив колись у місцях, де зайвий звук коштував життя, і сказав буденно:
— Назаре, тебе майстер шукає. По верстату. Каже, ремонт із твого рахунку знімуть.
Сивий обернувся. На обличчі в нього майнули роздратування й подив. Він не чекав побачити мене там, де мені не належало бути.
— Який ще верстат? Ти відколи передавачем став?
У цю мить Рябий вирішив ударити Дениса в живіт. Напевно, щоб розмова не втрачала ваги. Я перехопив його руку в русі, розвернув корпус, використав його власний крок і поклав його на підлогу так, ніби просто допоміг йому спіткнутися. Без хрускоту, без крові, без видимої травми. Але Рябий кілька секунд лежав, не розуміючи, де верх, де низ і чому повітря зникло з грудей.
Сивий дивився на мене вже інакше. До страху було ще далеко. Першим прийшов подив — справжній, незіграний. Тиха людина, яку облили баландою, не мала так рухатися. Не мала без зусилля вкладати на підлогу того, хто важчий за неї на добрий десяток кілограмів.
Я зрозумів, що відкрив частину себе. Занадто рано. Занадто помітно. У справжній роботі за таку помилку потім розбирають по секундах: чому втрутився так, чому не вибрав іншого кута, чому не дозволив удару пройти й не здійняв шум інакше. Але там, у переході, переді мною був не навчальний розбір і не карта об’єкта. Переді мною був хлопець, якого били, щоб змусити відмовитися від правди. Він дихав, стояв на ногах, і в ту мить було запізно шкодувати про тишу…
