— Хороше теж. Питають, хто ти, чим допомогти.
— Не треба мені милостині, — втомлено сказала Тетяна Михайлівна.
— Це не милостиня, коли людину захищають.
Але Тетяна Михайлівна вже не вірила, що її можна захистити. Експертиза затримувалася. Павло ставав нахабнішим. У під’їзді хтось написав маркером на стіні біля її дверей: «БОРГИ ПОВЕРНИ». Микола зафарбував напис сірою фарбою, але прямокутна пляма лишилася, як синець.
Того дня, коли прийшов висновок експерта, йшов сильний дощ. Гончар зателефонував їй уранці.
— Тетяно Михайлівно, підпис визнано ймовірно виконаним не вами, але формулювання обережне. Експерт указує на ознаки технічної імітації, однак суд може вимагати додаткову експертизу.
— Що це означає?
— Це означає, що ми боремося далі.
Вона поклала слухавку й довго дивилася на свої руки. «Ймовірно». Яка страшна річ — це слово, коли від нього залежить дім. Ймовірно, вона не брала грошей. Ймовірно, її не викинуть. Ймовірно, справедливість існує. А може, й ні.
Надвечір у дворі загуркотіли мотори.
Спершу Тетяна Михайлівна подумала, що це гроза. Звук був низький, щільний, ніби повітря стискалося між будинками. Потім у дворі закричали діти. Грюкнули вікна. Хтось на вулиці голосно сказав:
— Та ви тільки гляньте! Три одразу!
Ольга подзвонила у двері за хвилину.
— Таню, вийди.
— Що сталося?
— Вийди, будь ласка.
Тетяна Михайлівна накинула стару хустку й спустилася повільно, тримаючись за поруччя. Біля під’їзду вже зібралися люди. Навіть Зоя стояла на ґанку, притискаючи до грудей свій блокнот, але нічого не записувала.
У дворі, там, де зазвичай паркувалися старі седани й іржавий фургон із продуктового, стояли три низькі блискучі машини. Червона, темно-синя й біла. Гострі носи, дверцята, схожі на крила, чорне скло, блискучі диски. Такі машини мешканці бачили тільки в роликах, де молоді люди сміються надто голосно й кидають гроші на стіл. Хтось прошепотів:
— Lamborghini…
Тетяна Михайлівна майже не дивилася на машини. Вона дивилася на трьох чоловіків, які вийшли з них.
Високі. Темноволосі. Однакові й різні. Один — із короткою бородою й у строгому костюмі без краватки. Другий був у шкіряній куртці, з руками механіка — сильними, широкими, з тонкими слідами старих порізів. Третій носив окуляри, тримався трохи осторонь і стискав у пальцях маленьку потерту річ.
Вони побачили її одночасно.
Той, що в костюмі, зробив крок, потім ще один. Обличчя його здригнулося. І раптом дорослий упевнений чоловік опустився перед нею на одне коліно просто на мокрий асфальт.
— Бабусю Таню, — сказав він хрипко. — Ви нас упізнаєте?
У Тетяни Михайлівни зник голос.
Антон — тепер вона раптом зрозуміла, що це Антон, хоч шість років стерли хлоп’ячу худорлявість. Артем — у костюмі, з тим самим прямим поглядом. Андрій — в окулярах, мовчазний, як тоді, тільки з втомленою дорослою складкою між бровами.
— Господи, — прошепотіла вона. — Хлопчики…
