Антон обійняв її першим. Обережно, ніби боявся зламати. Потім Артем. Потім Андрій, який нічого не говорив, тільки притулився чолом до її плеча, і вона відчула, як він тремтить.
У дворі стало тихо. Навіть діти перестали шепотітися. Павло, який з’явився біля арки з телефоном у руці, завмер. Лєна поруч із ним відкрила рота, але не вимовила ні слова.
— Ми побачили відео, — сказав Артем, підводячись. — Його надіслав наш колишній майстер з училища. Спитав: «Це не ваша бабуся Таня?» Ми спершу не повірили. Потім побачили двері, двір… вас.
— Я не хотіла вас турбувати, — сказала Тетяна Михайлівна й сама почула, як безглуздо це звучить.
Антон коротко засміявся, але очі в нього були мокрі.
— Ви нас колись теж не питали, чи хочемо ми, щоб нас рятували.
Андрій простягнув їй ту саму річ. Це була стара кулькова ручка, порожня, з тріснутим корпусом.
— Ви дали її мені, коли я лампу лагодив. Сказали, що добру річ не можна викидати, якщо її можна полагодити. Я чомусь зберіг.
Тетяна Михайлівна взяла ручку, і минуле накрило її так сильно, що вона похитнулася. Артем підтримав її під лікоть.
— Ми приїхали не просто обійматися, — сказав він, і його голос став твердим. — Я юрист. Не адвокат у кримінальних справах, але достатньо розумію, щоб побачити шахрайство. Ми вже зв’язалися з вашим Гончарем. Він їде.
Павло ступив уперед.
— Це що за вистава? Тітко Таню, ви знову якихось…
Антон повернувся до нього.
— «Обірванців»? Ви так тоді сказали, пам’ятаєте? Коли прийшли в їдальню й вимагали, щоб вона нас не годувала, бо «від таких потім клопи». Я запам’ятав.
Павло смикнув плечем.
— Не знаю, хто ви.
— Зате ми знаємо вас, — тихо сказав Андрій. — І дату знаємо. Чотирнадцяте січня. Вечір. Ви приходили до неї додому того дня?
Павло всміхнувся, але усмішка вийшла крива.
— Я не зобов’язаний відповідати.
— Звісно, — сказав Артем. — У суді відповісте.
Гончар приїхав за пів години. Під’їхав на звичайній старій машині, мокрий від дощу, з текою під курткою. Вони піднялися в квартиру всі разом: Тетяна Михайлівна, троє братів, Ольга, Микола і юрист. Решта лишилися у дворі, де Зоя пошепки розмовляла з Павлом, а Лєна нервово курила, хоча раніше казала, що дим їй огидний.
На кухні стало тісно, як того дня, коли Павло приніс ручку. Тільки повітря тепер було іншим. Не легшим — ні. Але в ньому з’явилася опора.
Артем розклав документи. Медична довідка. Фотографія з гіпсом. Старі листівки. Потім Андрій дістав ноутбук.
— Ми знайшли Олену Сергіївну, — сказав він. — Ту жінку зі служби допомоги підліткам. Вона зараз працює в іншому місці, але в неї зберігся старий архів. Неофіційний, особистий. Вона фотографувала нас тоді на телефон, щоб додати до звіту. Ось.
На екрані з’явилася фотографія. Тетяна Михайлівна біля поліклініки. Права рука в свіжому гіпсі, обличчя бліде, але усміхається. Поруч троє хлопців. У кутку знімка — електронний годинник на стіні крізь скло: 19:12. Дата у властивостях файлу збігалася.
— А розписка, — сказав Гончар, дивлячись на документ, — нібито підписана о 20:15. Але Павло стверджує, що гроші передавав у вас удома. Вам після перелому рекомендували спокій. Є запис, що вас відпустили близько пів на сьому, а потім Олена Сергіївна відвезла вас і хлопців до гуртожитку тимчасового розміщення. Правильно?
