Олеся влетіла до спальні за кілька хвилин. Від її пальта ще тягнуло холодом прибережної дороги, однак побачене змусило забути про власний страх. Андрій лежав біля ліжка в напівнепритомному стані; губи побіліли, дихання рвалося на короткі вдихи, а екран креслив безладні гострі піки.
Покликати сторонню бригаду означало негайно розкрити таємницю пробудження. Її машина біля воріт повідомила б усім, що пацієнт опритомнів. Слідом приїхав би Руденко зі своїм чемоданчиком, і в загальній метушні ніхто не зміг би контролювати його дії. Часу на безпечний вибір не лишалося. Олеся була сама — з невеликим набором ліків, обладнанням у кімнаті й знаннями, право застосовувати які в неї відібрали багато місяців тому.
Вона глибоко вдихнула, і страх поступився точності. У ній знову з’явилася та медсестра реанімації, яка вміла ухвалювати рішення за секунди й не витрачала жодного руху марно. Олеся допомогла Андрієві зайняти безпечне положення, перевірила показники й виконала необхідні дії в суворій послідовності. Увесь час говорила рівно, утримуючи його голосом, наче якорем: «Дивіться на мене. Дихайте зі мною. Повільніше. Я поруч і нікуди не піду».
Час утратив звичну міру. Дівчина не знала, скільки хвилин минуло, доки часті хаотичні сигнали не почали рідшати. Поступово серцевий ритм вирівнявся, дихання стало глибшим, до обличчя повернувся колір. Олеся й далі тримала його руку, не довіряючи першому поліпшенню.
Андрій розплющив каламутні від виснаження очі. Погляд ковзнув по стелі й знайшов її обличчя. Перші слова були не про біль і не про власний стан. Насилу розтуляючи губи, він запитав: «Вони вас не зачепили?»
Жінка, яка не втратила контролю між двома машинами й не дозволила рукам затремтіти під час кризи, раптом відчула, як ламається внутрішній захист. Сльози хлинули раніше, ніж вона встигла відвернутися. «Ви ледь не померли, — видихнула Олеся крізь плач. — І це перше, про що ви питаєте?»
Андрій не відповів. Його ослабла рука повільно піднялася й лягла поверх її долоні, помітно тремтячи. Вони залишилися в тиші, слухаючи рівні сигнали приладу. Після цієї ночі між ними вже неможливо було вдавати, ніби їх пов’язують лише медичний обов’язок і спільний ворог.
За кілька днів Віктор повернув Олесі блокнот, який попросив на короткий час. Тепер із внутрішнього боку обкладинки ховалася маленька кнопка. Начальник охорони пояснив: якщо їй знадобиться, щоб Андрієві люди негайно знайшли її, кнопку треба натиснути й утримувати, доки вона не дорахує до трьох, хоч би де перебувала.
Олеся провела пальцем по непомітному виступу й кивнула. Проста пересторога свідчила про те, що напад на дорозі не вважали випадковістю. Небезпека не зникла; вона лише відійшла в тінь, щоб вибрати іншу мить. Невдовзі стало ясно, що Руслан уже зробив наступний хід…
