Найближчими вихідними Олеся нарешті поїхала до матері. Вона довго відкладала цю поїздку, боячись залишати другий поверх, але тривога за Галину Романенко стала сильнішою. Уже біля входу до колишнього пансіонату на неї чекало потрясіння: працівник перевірив документи й повідомив, що кілька днів тому літню жінку перевели до «Тихого саду», найкращого центру догляду за людьми з порушеннями пам’яті.
Раніше Олеся могла лише дивитися на світлу будівлю з-за огорожі й розуміти, що ніколи не зможе оплатити таке місце. Вона запитала, хто розпорядився про переведення. У папці значився анонімний фонд, який повністю взяв витрати на себе; ні імені, ні зворотної адреси там не було. Усю дорогу до нового закладу Олеся сиділа, міцно зчепивши пальці, не наважуючись прийняти цей дар як добро.
У світі, куди вона потрапила після весілля, безіменна допомога легко могла перетворитися на ланцюг, перев’язаний гарною стрічкою. Але підозри розсипалися, коли Олеся ввійшла до залитого сонцем саду. Галина сиділа в плетеному кріслі біля троянд, одягнена в новий світло-сірий кардиган. Сиве волосся було акуратно зачесане, обличчя виглядало спокійнішим і здоровішим, а губи тихо виводили мелодію, що збереглася серед уламків пам’яті.
Олеся провела поруч майже весь день. Мати привітала її як добру медсестру й розповідала уривчасті історії, у яких не було ні початку, ні кінця. Ближче до вечора донька помітила на тонкій руці суху подряпину, залишену, ймовірно, трояндовим шипом. Вона дістала з сумки антисептик і бинт, які за старою звичкою завжди носила із собою.
Взявши материнську долоню, Олеся обробила подряпину й наклала пов’язку ідеально рівними витками — досить щільно, але не перетягуючи шкіру. Її пальці рухалися м’яко й упевнено. Раптом слабка рука повернулася й міцно стиснула її долоню. Олеся підвела очі.
За звичайною каламутною доброзичливістю в Галинах очах на кілька митей спалахнуло світло впізнавання. «Олеся, — виразно вимовила вона. — Твої руки й досі не тремтять».
У цій короткій фразі для доньки зійшлося все, що вона втратила. Мати пам’ятала не рішення комісії й не чужі обвинувачення, а якість, якою Олеся пишалася в найкращі роки. Навіть хвороба, що стирала імена й обличчя, зберегла спогад про її руки. Дівчина відчула, ніби Галина одним реченням повернула їй право довіряти собі, хоча сама вже не могла зрозуміти, наскільки важливим є цей дар.
Донька боялася вдихнути, щоб не зруйнувати диво. Вона прошепотіла, що поруч, однак ясність уже почала згасати. Стіна хвороби знову зімкнулася, і Галина лагідно поплескала по бинту. Подякувавши «медсестрі», вона сказала, що її донька колись уміла перев’язувати рани так само гарно.
Олеся залишалася до вечері, поцілувала матір у сиве волосся й нагадала вдягнутися тепліше. Лише вийшовши в порожній коридор, де її ніхто не бачив, вона притулилася до білої стіни, закрила обличчя долонями й дозволила собі розридатися. За довгі роки мати вперше назвала її на ім’я, хай світло пам’яті й протрималося лише кілька ударів серця…
