Тарас Бойко звик, що люди опускають погляд першими. Його боялися власники закладів, боржники, дрібні чиновники, випадкові перехожі. Але зараз він зіткнувся не з чиновником і не з заляканим водієм на дорозі. Погляд Гнатюка був нерухомим, важким, мов приціл. У ньому не було роздратування — лише оцінка, від якої в Борова пересохло в роті.
— Ти хто такий, щоб командувати? — усе ж вичавив він, намагаючись повернути собі зухвалість.
Гнатюк не дав йому договорити.
— Це мій солдат. Моя людина у формі. Поки він стоїть у строю, відповідальність за нього лежить на мені.
Генерал підняв із курної дороги польове кепі Левченка, що впало, обтрусив із нього бруд і зробив крок до Бойка. Начебто лише один крок, але троє підручних Борова мимоволі відступили, ніби перед ними зсунулася не людська постать, а стіна.
— Ви розумієте, на кого підняли руку?
— Та він сам… — почав Бойко, але його виправдання прозвучало жалюгідно навіть для нього самого. — Він перший почав.
Кутик губ Гнатюка ледь помітно смикнувся.
— Солдат після тридцяти кілометрів маршу, у повній викладці, вирішив чіплятися до чотирьох здорових чоловіків край дороги. Переконлива казка.
Він перевів погляд на всіх чотирьох.
— На коліна. Руки за голову. Десять секунд.
Ці слова були сказані без крику, але з такою владою, що солдати, які стояли осторонь, мимоволі випросталися. Боров і його люди, однак, жили за іншими правилами. Один із підручних, вирішивши показати сміливість перед ватажком, зірвався з місця й кинувся на генерала.
— Товаришу генерал-полковнику! — крикнув хтось із солдатів.
Гнатюк навіть не відступив. Він зустрів нападника коротким рухом, перехопив його руку, вивернув корпус і провів больовий прийом так швидко, що той не встиг зрозуміти, коли опинився на землі. Чоловік упав на коліна, хрипко скрикнув і більше не спробував підвестися. Генерал відпустив його й знову подивився на Борова.
— П’ять секунд.
Страх пройшовся бандитами швидше за спеку. Перед ними стояв не кабінетний старий і не парадний командир. Це була людина, чия сила не потребувала доказів. Бойко першим опустився на коліна, за ним — двоє інших. Руки лягли на потилиці, усмішки зникли…
