— Знаю, — він підвів очі й усміхнувся. — Але мені потрібно бодай спробувати. Я вже надто часто помилявся там, де мав думати не лише про себе.
Софія простягнула руку й накрила його долоню своєю.
— Те, що ти стараєшся, уже багато важить.
Ці слова зігріли його сильніше, ніж він очікував. Артем розумів: минуле не можна викреслити. Але тепер він не намагався забути помилки, а вчився жити так, щоб вони не повторювалися.
За кілька днів спокій розірвався глибокої ночі. У Софії почалися пологи. Усі книжки, плани й заздалегідь складені списки миттєво втратили стрункість. Артем, який умів зберігати обличчя на переговорах будь-якого рівня, розгубився так явно, що Софія навіть у болю встигла розсердитися.
— Дихай, усе буде добре, — говорив він, допомагаючи їй сісти в машину, хоч сам ледь не плутався в словах.
— Я дихаю, — видихнула вона крізь біль. — А ти спробуй не панікувати хоча б хвилину.
У лікарні час розтягнувся. Для Артема години перетворилися на безкінечне очікування, наповнене звуками кроків, голосами лікарів і диханням Софії. Він тримав її за руку й уперше в житті почувався цілковито безпорадним — не слабким через поразку, а маленьким перед дивом, яким неможливо керувати.
Коли пролунав перший крик дитини, Артем ніби перестав дихати. Лікар обережно передав йому сина. Малюк був крихітним, теплим, сердитим на весь світ і абсолютно справжнім. Назар. Так його назвали.
Артем дивився на сина, потім на Софію — змучену, бліду, щасливу. У грудях піднялося почуття, для якого в нього не було звичних слів. Не гордість переможця, не задоволення від вдалої угоди, не реванш. Чиста радість. Тиха, сильна, позбавлена его.
— Він прекрасний, — вимовив він, і голос зірвався.
Софія усміхнулася, приймаючи дитину на руки. У цю мить все, що колись здавалося Артемові важливим — влада, контроль, бажання довести свою перевагу, — стало маленьким і далеким. Перед ним була сім’я. Не ідеальна, не народжена без болю, але справжня…
