— Я турбуюся про тебе.
— Запізно.
Її усмішка стала тоншою.
— Софія не з нашого світу. Ти це знаєш. Вона тягне тебе вниз. Ще можна зупинити цей фарс, поки він не зруйнував твоє ім’я.
— Моє ім’я ти вже намагалася використати, коли пішла до мого конкурента.
— Ти досі злишся, отже, я тобі не байдужа.
— Не плутай злість із зацікавленням.
Вікторія нахилилася ближче, пом’якшивши голос.
— Ти все ще думаєш про мене. А цей шлюб — просто спосіб завдати мені болю. Тільки ти сам страждаєш від нього більше.
— Ти помиляєшся, — сказав Артем. — І розмову закінчено.
Вона пішла невдоволеною, але не переможеною. Артем знав цей погляд. Вікторія не відступала, якщо вважала, що в неї залишився шанс вплинути.
Пізно ввечері, коли особняк стих, Артем зайшов до кімнати Софії по документ, який випадково залишив там раніше. Її не було, вона вже спала в іншій частині дому після виснажливого дня. Відкривши шухляду стола, він побачив конверти. Спершу хотів закрити, але помітив один аркуш, що вибився назовні, і прочитав кілька рядків.
З кожною запискою його обличчя ставало дедалі жорсткішим. Це була не просто світська отрута. Це було цькування, розраховане на те, щоб Софія сумнівалася в собі, боялася, почувалася зайвою. Артем упізнав цей стиль. Не почерк, ні. А жорстоку точність удару. Він і сам умів так ранити ворогів, коли вважав це за потрібне. Тільки Софія не була ворогом.
Вранці за сніданком він поклав конверти на стіл.
— Чому ти приховала це від мене?
Софія завмерла. Потім різко потягнулася до паперів.
— Бо це моя справа.
Артем накрив її руку своєю.
— Ні. Це стосується і мене.
— Справді? — у її голосі здригнулася злість. — Ми ж обоє знаємо, що цей шлюб не справжній. Чому вам має бути не байдуже?
Він не відразу відповів. Прості слова не приходили, бо сам він іще не розумів, коли саме її біль став зачіпати його особисто.
— Бо я не дозволю нікому поводитися з тобою так, — вимовив він нарешті.
— Через репутацію?
— Не тільки.
Софія уважно подивилася на нього. Уперше вона не знайшла в його обличчі звичного холодного розрахунку. Але довіряти цьому було страшно.
За кілька днів на черговому прийомі Вікторія знову спробувала вколоти її.
— Зізнаюся, я захоплена тим, як швидко ви освоїлися, Софіє, — сказала вона при свідках. — Для людини з вашим минулим це, мабуть, лячний досвід.
Софія вже збиралася відповісти, але Артем ступив ближче, поклав руку їй на плече й подивився на Вікторію так, що розмови довкола стихли.
— Ти маєш рацію лише в одному, Вікторіє. Це справді вимагає сили. І в Софії її більше, ніж у більшості людей у цій залі. Більше, ніж у тебе будь-коли було.
У кімнаті запала тиша. Вікторія зблідла від несподіванки. Ніхто не звик бачити, як Артем Кравченко захищає когось так відкрито, без огляду на враження.
На зворотному шляху Софія довго мовчала. Лише біля дому сказала:
— Ти не був зобов’язаний втручатися…
