— запитала вона майже пошепки.
Саїд не відвів погляду.
— Кохання — розкіш, — сказав він. — Іноді воно приходить. Іноді ні. Я не торгую надіями.
Тиша знову опустилася на кімнату. Аліса підвелася й повільно пройшлася вітальнею. Підбори звучали надто голосно. Вона почувалася маленькою, незахищеною і водночас уперше за довгий час значущою. Її рішення тепер мало вагу. Надто велику вагу.
— Вам потрібен спадкоємець? — запитала вона, зупинившись. — Тому ви шукаєте молоду дружину?
Саїд ледь помітно кивнув.
— Мені потрібне продовження. Ім’я. Рід. Сенс.
Ця думка обпекла її. Її тіло. Її роки. Її життя — як функція, як засіб.
— Мені потрібен час, — сказала Аліса. — Я не можу відповісти зараз.
Він довго дивився на неї, ніби щось зважував усередині себе.
— Я дам вам час, — сказав нарешті. — Але небагато.
Він підвівся.
— Зрозумійте, Алісо, я не можу чекати довго. Моє тіло вже не залишає мені такої розкоші.
Фраза прозвучала м’яко, але в ній була межа. Не погроза. Просто правда.
— Подумайте не про мене, — додав він. — Подумайте про себе. І про тих, кого любите.
Він провів її до виходу. Машина вже чекала. Коли автомобіль рушив, Аліса дивилася у вікно й відчувала, як усередині руйнується колишній порядок. Світ більше не ділився на чорне й біле. Він став сірим, важким, складним.
Відмовитися — означало повернутися до того самого життя, де кожен місяць вимірюється втомою й переказами додому.
Погодитися — означало втратити себе колишню.
А час уже почав зворотний відлік.
Аліса відкладала дзвінок матері до останнього. То підходила до столу, то знову відходила, відчиняла балконні двері, поверталася назад, брала телефон до рук і тут же клала його екраном донизу. Їй здавалося, що цей маленький предмет уже знає, якою тяжкістю стане наступна розмова.
Після неї все зміниться. Або шлях назад остаточно зникне, або ця дивна історія обірветься, так і не встигнувши початися.
Вона набрала номер, коли за вікном уже сутеніло. У цьому місті ніч наставала різко, майже без переходу, ніби хтось одним рухом вимикав день. Так само раптово іноді приходили рішення, від яких потім ламалося все попереднє життя.
— Алло?
Голос матері був утомленим, але відразу настороженим.
— Алю? Щось сталося?
Ці слова з’являлися завжди першими. Мати ніби заздалегідь відчувала біду, ще до того, як донька встигала щось пояснити.
— Мамо… — Аліса замовкла. Горло перехопило. — Мені треба поговорити з тобою. Серйозно.
На тому кінці лінії стало тихо. Потім почувся шерех — мати, мабуть, присіла.
— Кажи, донечко. Я слухаю.
Аліса заздалегідь добирала слова, але тепер жодне не здавалося правильним. Усе звучало або надто грубо, або надто жалюгідно, або надто схоже на виправдання.
— Мамо, я познайомилася з одним чоловіком.
— Чоловік? — обережно запитала мати.
— Так.
Одне коротке слово виявилося надто малим для всього, що за ним стояло.
— Він… — Аліса глибоко вдихнула. — Він хоче зі мною одружитися.
Мовчання затяглося так надовго, що вона злякалася, чи не обірвався зв’язок.
— Ти жартуєш? — нарешті промовила мати. — Хто він? Працює з тобою? Турист? Хто?
Аліса відчула, як усередині підіймається гаряча хвиля сорому, страху й спротиву.
— Він дуже багата людина, — сказала вона тихо. — Дуже впливова. Його всі знають. І… він набагато старший за мене.
— Наскільки старший? — голос матері став різким.
— Йому сімдесят п’ять.
Аліса заплющила очі, ніби чекала удару.
Він прийшов не відразу. Спершу — короткий вдих. Потім тремтливий шепіт:
— Господи… Алю… Ти розумієш, що кажеш?
— Розумію, — відповіла вона. — Тому й дзвоню.
— Це що, якийсь жарт? — голос матері зірвався. — Ти ж зовсім дівчинка! Ти собі життя зламаєш!
Сльози підступили миттєво.
— Мамо, будь ласка…
Мати замовкла, але її важке дихання було чути так виразно, ніби вона стояла поруч.
— Він пропонує офіційний шлюб, — продовжила Аліса, намагаючись говорити рівно. — Договір. Усе законно. Він не вимагає… — вона збилася, не в силі вимовити прямо. — Нічого брудного. Він обіцяє допомогти родині. Тобі. Мені. Братові.
Вона замовкла, даючи словам осісти.
— Мамо, ти ж знаєш, як ми живемо. Ти знаєш, скільки ти тягнеш сама. Ти знаєш, скільки ще потрібно братові, щоб вибратися. Я…
Кожна фраза різала її саму. Вона ненавиділа себе за цей тон. Зараз вона звучала не як донька, а як людина, яка розкладає життя на цифри й зобов’язання.
— Ти хочеш сказати, що виходиш заміж заради грошей? — глухо запитала мати.
Аліса закрила обличчя долонею.
— Я хочу сказати, що роблю це заради сім’ї.
Мовчання знову накрило розмову. Десь на задньому тлі в матері поскрипувала стара підлога, приглушено працював телевізор у сусідів. Там, удома, все було бідно, важко, але зрозуміло. Тут же рішення здавалося величезними чорними дверима, за якими не було видно нічого.
— А ти? — нарешті запитала мати. — Ти сама чого хочеш?
Це запитання виявилося найстрашнішим.
— Я… — Аліса затнулася. — Я не знаю. Я не хочу все життя так, як зараз. Не хочу прокидатися з думкою, що будь-який місяць може нас добити. Не хочу боятися майбутнього. Не хочу бути сама.
Голос затремтів, і сльози все-таки прорвалися.
— Я не кохаю його, мамо. Але він не лякає мене. Він поважає мене. Він не тисне.
— І ти збираєшся платити за це собою? — тихо запитала мати.
Аліса довго мовчала.
— Можливо, — сказала вона нарешті. — Але хіба ти сама не платила собою за нас?
