— Ви боїтеся, — сказав він, дивлячись просто на неї.
Аліса не стала заперечувати.
— Це правильно, — продовжив Саїд. — Я б насторожився, якби ви не боялися.
Він витримав паузу, ніби давав їй час звикнути до його голосу.
— Я запросив вас не заради примхи. І не заради таємних зустрічей. Я надто старий для ігор.
Ці слова прозвучали як передмова до чогось остаточного. Аліса стиснула пальці на колінах.
— Я хочу бути чесним, — сказав він. — Тому скажу прямо. Я шукаю дружину.
У кімнаті стало так тихо, що Аліса почула власне дихання. Вона дивилася на нього, не відразу вірячи, що зрозуміла правильно.
— Дружину? — перепитала вона глухо.
— Законну, — спокійно відповів він.
Світ навколо ніби відступив на крок. У цю мить Аліса зрозуміла: усі попередні тривоги, сумніви й страхи були лише підготовкою. Справжнє випробування починалося зараз.
Слова повисли між ними важко, майже фізично. Їй здавалося, якщо вона ворухнеться, вони впадуть і розіб’ються. Вона сиділа рівно, нерухомо, намагаючись утримати обличчя спокійним.
— Ви жартуєте? — нарешті запитала вона.
Голос пролунав чужим.
Саїд похитав головою.
— Я не жартую в таких питаннях.
Він говорив без тиску, без тієї грубої впевненості, до якої Аліса звикла в чоловіках із грошима. І саме це лякало найбільше. У його тоні не було ні прохання, ні наказу. Була пропозиція — ясна, продумана, надто спокійна.
— Ви майже нічого про мене не знаєте, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння. — Ми бачилися кілька разів. Я працюю офіціанткою. Я… — вона затнулася. — Я надто молода для вас.
— Я знаю про вас достатньо, — відповів він.
Саїд зробив короткий жест рукою, ніби провів невидиму лінію між минулим і теперішнім.
— Я знаю, що ви три роки живете тут сама. Що надсилаєте гроші матері. Що відмовлялися від пропозицій, на які багато хто на вашому місці погодився б. Що ви не шукаєте легкої вигоди.
По спині Аліси пробіг холод.
— За мною стежили?
— Я б назвав це обережністю, — сказав він. — Коли людина збирається впустити когось у своє життя, вона зобов’язана розуміти, хто перед нею.
Вона відвела погляд. Усередині все стиснулося. З одного боку — страх. З іншого — принизливе відчуття, ніби її життя вже розібрали на частини без її дозволу.
— Ви розумієте, який це матиме вигляд? — сказала вона, дивлячись у вікно. — Старий багатий чоловік і бідна дівчина з чужої країни. Усі подумають одне й те саме.
— Мені байдуже, що подумають усі, — відповів Саїд. — Але мені не байдуже, що відчуєте ви.
Він трохи нахилився вперед.
— Я не пропоную вам бути тінню. Не пропоную стати річчю. Я пропоную вам ім’я, захист, законність.
Він зробив паузу.
— І договір.
Слово прозвучало сухо, майже ділово. Аліса здригнулася.
— Договір?
— Шлюбний, — уточнив він. — Прозорий. Чіткий. Без пасток.
Він назвав суму. Спокійно, повільно, ніби вимовляв не гроші, а умови угоди, яку давно обміркував.
Це була величезна сума. Така, яку Аліса навіть не відразу змогла уявити. Кілька секунд вона просто мовчала, намагаючись усвідомити масштаб. А потім у голові спалахнули образи: борги матері, старий дах дому, брат, який мріє вчитися, її власні роки, що минають у змінах, чужих кімнатах і безкінечній утомі.
— Це надто багато, — видихнула вона.
— Це справедливо, — відповів Саїд. — Ви віддаєте мені молодість. Я даю вам безпеку.
Ці слова вдарили несподівано боляче. У них не було жорстокості. Лише правда, сказана без прикрас.
— Я не продаюся, — різко промовила Аліса.
— Я не купую, — так само спокійно відповів він. — Я пропоную союз.
Він відкинувся на спинку крісла.
— У мене було два шлюби. Обидва з розрахунку. Обидва без тепла. Ілюзії закінчилися давно. Мені не потрібна красива брехня. Мені потрібна чесність.
Він подивився на неї уважно, майже випробувально.
— Я не молодий. Моє здоров’я ненадійне. Я не обіцяю вам вічної казки. Але обіцяю повагу. І обіцяю, що не принижуватиму вас.
У Аліси защипало очі. Не від жалю до нього. Від того, що її власне життя раптом звелося до страшного вибору між бідністю й захистом.
— А кохання?
