— запитав він наприкінці вечері.
Вона знову відмовила.
Утретє він з’явився без попередження. Просто зайняв знайомий столик, ніби це місце вже стало частиною якоїсь негласної розмови між ними. Коли Аліса підійшла, Саїд довго дивився на неї, наче остаточно наважуючись.
— Я не прошу вас стати моєю таємницею, — сказав він. — І не прошу продавати себе. Я хочу, щоб ви прийшли й вислухали мене. Не як служниця. Як жінка.
У Аліси сильніше забилося серце.
— Навіщо?
Він відповів не відразу.
— Бо я надто старий, щоб брехати. І надто втомлений, щоб грати.
Ці слова виявилися сильнішими за будь-які обіцянки. Вона все одно не дала йому номер. Але, повертаючись після зміни додому, вперше за довгий час зловила себе на думці, що думає не про гроші, не про переказ матері й не про завтрашній розклад. Вона думала про те, що доля, можливо, вже підійшла надто близько. І відступити тепер буде куди важче, ніж раніше.
Телефон задзвонив рано-вранці. Надто рано для її вихідного. Аліса спершу навіть не зрозуміла, де вона і який сьогодні день. За вікном уже стояло бліде світло. У цьому місті ранок не народжувався м’яко — він просто вмикався, як лампа.
Вона потягнулася до телефону, не дивлячись на екран. Вирішила, що дзвонять із ресторану.
— Алло? — хрипко сказала вона, все ще не розплющуючи очей.
— Доброго ранку, міс Алісо, — пролунав ввічливий чоловічий голос бездоганною англійською. — Перепрошую за ранній дзвінок. З вами говорить особистий секретар пана Саїда аль-Хамдана.
Сон зник миттєво. Аліса різко сіла на ліжку. Серце вдарило так сильно, що вона на секунду злякалася: сусідки почують.
— Так, — видихнула вона. — Я слухаю.
Голос на тому кінці залишався рівним, відточеним, ніби ця розмова була лише пунктом у розкладі.
— Пан Саїд хотів би запросити вас сьогодні на особисту зустріч до своєї приватної резиденції. У будь-який зручний для вас час.
Аліса мовчала. Слова ніби не хотіли складатися у відповідь. У голові зашуміло, наче поруч відчинили вікно на жваву трасу.
— Я… — почала вона й зупинилася.
— Це не забере багато часу, — м’яко додав секретар. — Він хотів би поговорити з вами особисто.
Коли дзвінок закінчився, Аліса ще довго сиділа на ліжку, дивлячись на згаслий екран. Кімната раптом здалася надто тісною для цієї новини. Низька стеля тиснула. Повітря бракувало.
Вона встала, налила води й випила залпом. Руки тремтіли.
— Дівчата, — покликала вона.
Віра й Марта вийшли майже одразу. Вони вже збиралися на роботу. Аліса розповіла все збивчиво, перескакуючи з фактів на емоції. З кожним словом те, що сталося, звучало дедалі неймовірніше.
— Ти розумієш, хто це? — першою видихнула Віра. — Це ж не просто багатий старий. Це людина, перед якою двері відчиняються самі.
— Або зачиняються, — похмуро зауважила Марта. — З такими людьми казки рідко бувають безплатними.
— А може, це якраз шанс, — заперечила Віра. — Ти три роки гаруєш без упину. Може, життя нарешті вирішило повернутися до тебе обличчям?
Аліса дивилася на них і відчувала, як тривога всередині тільки зростає. У їхніх голосах було надто багато збудження й надто мало обережності.
— А якщо йому потрібно те, чого я не хочу давати? — тихо запитала вона.
Віра знизала плечима.
— Усім щось потрібно. Питання в тому, що пропонують натомість.
Ця фраза боляче різонула. Аліса пішла в душ, ніби гаряча вода могла змити липке відчуття, що залишилося після розмови. Але вода стікала по обличчю, а думки не ставали яснішими.
Вона уявляла собі резиденцію Саїда не як палац із красивого фільму, а як місце, де чужі долі вирішують без зайвих запитань. Там слабкість не вважають чеснотою. Там мовчання може означати більше, ніж слова.
Вона думала про матір, про переказ, який треба було надіслати за тиждень, про брата, якому потрібна була допомога з навчанням, про власну втому, про життя, що застрягло між мріями й реальністю. Відмовитися було б найчесніше. Найпростіше. Але саме це рішення чомусь давалося найважче.
Опівдні вона передзвонила й підтвердила зустріч.
Збиралася Аліса довго. Незвично довго для людини, яка зазвичай одягала форму за п’ять хвилин. Вона перебрала всі сукні. Яскраві здалися надто зухвалими. Прості — надто жалюгідними. Зрештою вибрала чорну: строгу, закриту, майже офіційну.
Коли вона вийшла з кімнати, Віра присвиснула.
— Виглядаєш так, ніби йдеш на суд.
— Можливо, так і є, — відповіла Аліса.
Машина приїхала точно в призначений час. Чорний автомобіль із затемненими вікнами. Водій не ставив запитань і майже не говорив. Дорога вздовж води здавалася безкінечною. Високі будівлі змінювалися віллами, вілли — садами, сади — закритими територіями. Світ, у який вона в’їжджала, був відділений від звичного міста невидимою, але дуже відчутною межею.
Резиденція виявилася не крикливою і не химерною. У ній було інше багатство — простір, тиша, зелень, повітря, яке ніби теж належало господареві. Охорони майже не було видно, але Аліса відчувала її присутність шкірою.
Її провели всередину, запропонували чай і попросили зачекати. Вона сиділа у величезній вітальні з панорамними вікнами й думала, що її життя зараз схоже на цей простір: надто велике, надто нове, надто чуже. Вона не знала, куди в ньому поставити себе.
Коли Саїд увійшов, Аліса підвелася автоматично.
— Дякую, що прийшли, — сказав він. — Я ціную це.
Тут він виглядав інакше, ніж у ресторані. Там він був гостем. Тут — господарем. Спокійним, упевненим, ніби весь цей дім підкорявся його диханню.
Вони сіли навпроти одне одного….
