Аліса кивнула. Персональні гості в цьому ресторані не були рідкістю. Впливові люди, власники компаній, родичі великих родин — кого тут тільки не приймали. Зазвичай такі з’являлися з охороною, помічниками, шумом, який ішов попереду них ще до того, як вони входили до зали.
Але за тим столиком сидів один чоловік.
Без супроводу. Без телефона в руках. Без прикрас, які мали б кричати про гроші. Дуже літній, але напрочуд зібраний. Спина пряма, рухи повільні, упевнені. Він дивився на темну воду за склом так, ніби бачив цю затоку не перший десяток років і знав у ній те, чого не знали інші.
На ньому був світлий традиційний одяг, бездоганно випрасуваний. Між пальцями повільно ковзали темні чотки. Смагляве обличчя було прорізане глибокими зморшками, але погляд залишався ясним, уважним, живим. Не важким, не тиснучим — радше оцінювальним. Так дивляться люди, звиклі бачити трохи більше, ніж їм показують.
Аліса раптом відчула дивне напруження. Не страх. Не збентеження. Радше відчуття, що зараз її помітили не як частину інтер’єру.
— Добрий вечір, — промовила вона англійською звичною, рівною фразою. — Сьогодні я вас обслуговуватиму.
Чоловік повільно відвів погляд від води й подивився на неї. У цю мить щось ніби збилося. Нічого не сталося — ні жесту, ні слова, ні різкого руху. Просто погляд. Але в ньому було стільки зосередженого інтересу, що Аліса на секунду втратила звичну впевненість.
Їй здалося, що він бачить не форму, не бейдж, не офіціантку. А її саму. Так, як на неї давно ніхто не дивився.
— Добрий вечір, — відповів він неголосно, з м’яким акцентом. — Як вас звати?
— Аліса, — сказала вона й сама здивувалася, що відповіла так швидко, без звичної службової відстороненості.
Він ледь кивнув, ніби запам’ятав не просто ім’я, а його звучання.
— Гарне ім’я.
Ця фраза могла б прозвучати банально, але в його голосі не було ні флірту, ні звичної чоловічої самовпевненості. Радше спокійне визнання факту.
Він замовив просту вечерю, майже без вишуканостей. Аліса відзначила це машинально й відійшла від столика, відчуваючи спиною його присутність. Протягом вечора він кілька разів кликав її. Завжди ввічливо. Завжди у справі. Запитав склад страви, попросив води, потім раптом поцікавився, давно вона живе далеко від дому.
— Давно, — відповіла вона обережно.
— Це нелегко, — сказав він.
Аліса кивнула. Зазвичай на такі фрази вона відповідала жартом або нейтральною усмішкою. Але зараз чомусь не захотіла. З цією людиною не хотілося грати в легкість.
Коли вона принесла десерт, він раптом промовив:
— Ви не схожі на багатьох, хто тут працює.
— Чому? — вихопилося в неї раніше, ніж вона встигла стриматися.
Він ледь помітно підвів брову.
— У ваших очах немає полювання.
Фраза влучила надто точно. Аліса не знайшлася, що сказати. Вона тільки усміхнулася — вперше за вечір не службово, а по-справжньому.
Наприкінці вечері вона вже знала, хто перед нею. Ім’я повідомив менеджер майже пошепки, з тією особливою повагою, за якою ховався страх. Саїд аль-Хамдан. Один із найбагатших і найвпливовіших людей цього міста. Людина, про яку говорили обережно, ніби саме його ім’я вимагало стишеного голосу. Йому було сімдесят п’ять.
Коли ресторан почав порожніти, Саїд покликав її ще раз.
— Алісо, — сказав він. — Я хотів би побачити вас знову.
Вона відразу напружилася.
— Тут? У ресторані?
— Ні, — відповів він спокійно. — Не як офіціантку.
Між ними повисла пауза. Та сама, після якої зазвичай починалися історії, від яких Аліса завжди намагалася триматися подалі.
— Я не… — почала вона, але він м’яко підняв руку, зупиняючи.
— Я розумію. Я не кваплю. Просто залиште мені ваш номер.
Вона мовчала лише секунду, але ця секунда здалася довгою.
— Вибачте, — сказала вона нарешті.
Він не образився. Не змінився на обличчі. Тільки уважно подивився на неї, як людина, яка вміє приймати відмову без приниження.
— Тоді я попрошу ще раз, — промовив він. — Іншого дня.
Він підвівся, залишив щедрі чайові й пішов так само тихо, як прийшов.
Аліса залишилася стояти з тацею в руках, відчуваючи дивну порожнечу. Ніби поруч пройшло щось важливе, зачепило її краєм і зникло раніше, ніж вона встигла зрозуміти, небезпека це чи шанс.
За кілька днів він прийшов знову. Сів за той самий столик біля вікна. І знову її поставили обслуговувати його. І знову був цей погляд — спокійний, уважний, ніби він не квапився, бо давно звик отримувати відповідь не відразу.
— Тепер?
