Дмитро довго мовчав.
— Бо він і стояв за всім. Савчук — виконавець. Віктор хотів забрати обладнання батька і через підставних людей оформити гараж. Там не тільки гараж, Маш. Там земля під знесенням, кооператив збираються викуповувати. Хто підтвердить права — отримає компенсацію. Нормальні гроші.
Марія заплющила очі. Ось воно. Не коханка. Не таємний притон. Гроші. Як завжди, страшніше й банальніше.
— Чому ти мені не сказав?
— Соромно було.
— Соромно?
— Так. Батько помер, а я навіть його гараж захистити не зміг. Потім Віктор почав натякати, що звільнить, що в касі нестача. Я думав, розберуся. Потім Савчук почав писати про тебе, про Артема. Я злякався.
— І вирішив зв’язати людину в гаражі?
— Ні. — Голос Дмитра зірвався. — Я хотів записати зізнання. Я взяв старий телефон, увімкнув запис. Думав, він почне погрожувати, я віднесу Анні. Але він прийшов із Віктором і ще одним. Почалася бійка. Савчук дістав ніж. Я… я не пам’ятаю до ладу. У мене кров текла з руки, він горлав, Віктор утік, третій теж. Я зв’язав Савчука стрічкою, щоб він не кинувся знову. А потім побачив тебе біля щілини.
— Чому ти не зупинив мене? Чому не пояснив?
— Бо біля гаражів стояла машина Віктора. Я зрозумів, що вони стежать. Якби ти залишилася, вони б знали, що ти все чула.
Марія мовчала. У голові не вкладалося. Забагато брехні, забагато страху. Правда не змивала того, що він зробив. Вона просто надавала цьому форми.
— Дімо, треба йти в поліцію.
— Мене закриють.
— Якщо будеш ховатися — точно.
— Я не ховаюся. Я шукаю телефон.
— Який телефон?
— Той, на який записував у гаражі. Він зник. Думаю, Віктор забрав, коли повертався туди після твого дзвінка в поліцію. Якщо знайду запис — там усе. Його голос, погрози, ніж, усе.
— І де ти його знайдеш?
— У сервісі. У Віктора є сейф у кабінеті. Він зберігає там не тільки гроші.
— Ти з глузду з’їхав? Не лізь туди.
— Запізно, Маш.
— Дімо!
Але зв’язок обірвався.
Марія сиділа в темряві, дивлячись на згаслий екран. Потім встала, накинула кофту й пішла на кухню до матері.
Олена Сергіївна пила чай без цукру, хоча зазвичай клала три ложки. За останні дні вона теж здала: обличчя стало сірим, під очима з’явилися мішки.
— Що? — спитала вона.
— Діма дзвонив.
Мати поставила чашку.
— І?
— Він збирається в сервіс по доказ.
— Сам?
— Так.
Олена Сергіївна тихо вилаялася, зовсім не по-своєму.
— Дурень він у тебе.
— Знаю.
— Але якщо він дурень, це не означає, що його треба лишити вовкам.
Марія вперше за багато днів подивилася на матір без роздратування.
— Ти ж його не любиш.
— Я тебе люблю. І онука. А їм потрібен не герой у в’язниці й не покійник, а живий батько, який відповість за свої помилки за законом.
За двадцять хвилин Марія вже дзвонила Анні. Потім Павлові. Потім Наталії.
Вони не стали гратися в детективів. Анна наполягла: усе тільки офіційно. Вона зв’язалася зі слідчим, якому передали матеріали, повідомила про дзвінок Дмитра й можливу спробу знищення доказів. Марія передала номер, з якого він дзвонив, запис розмови, адресу сервісу. Слідчий спершу роздратовано казав, що “вночі ніхто за дзвінком дружини не поїде”, але коли Анна згадала заяву Савчука, погрози Віктора й можливий носій із записом, тон змінився.
У сервіс вони приїхали майже одночасно з поліцією.
Ніч була волога, холодна. Над воротами сервісу горіла одна лампа, довкола неї кружляли рідкісні мошки. За парканом стояли машини з піднятими капотами, пахло мастилом і гумою. Марія сиділа в машині Павла й стискала в руках шарф. Анна суворо веліла їй не виходити.
Але коли з бічних дверей вивели Дмитра, вона все одно сіпнулася.
Він був блідий, із розбитою губою, але йшов сам. Поруч із ним поліцейський тримав за лікоть Віктора Литвина. Начальник Дмитра був без куртки, у дорогій сорочці, на обличчі в нього застиг вираз ображеного господаря, якого посміли потурбувати у власному домі.
— Це підстава! — кричав він. — Він заліз у мій кабінет! Він злодій!
За ними винесли маленький чорний телефон у прозорому пакеті.
Анна тихо сказала:
— Схоже, знайшли.
Потім були довгі тижні.
Не кінематографічні, не переможні. Виснажливі. Дмитра не посадили одразу, але взяли підписку про невиїзд і кілька разів викликали на допит. Савчук спершу вдавав із себе жертву, показував довідку про побої, розповідав, що Дмитро заманив його в гараж. Але запис зі старого телефона змінив багато.
На ньому було чути, як Віктор каже:
“Підпишеш відмову — лишишся працювати. Не підпишеш — твоя дружина дізнається про нестачу, а поліція знайде в тебе вдома те, що треба.”
Савчук сміявся:
