Марія похолола.
— Чого ви хочете?
— Я хочу допомогти. Але для цього ти маєш бути розсудливою. Савчук подав на Діму заяву. Каже, Дмитро побив його, утримував, вимагав підписати відмову від претензій.
— Савчук знайшовся?
— Знайшовся.
— Де?
Віктор усміхнувся.
— Маш, я ж не слідчий. Але ситуація погана. Дуже погана. Якщо ти підтвердиш, що Діма останнім часом був неадекватний, агресивний, ховав ключі, йшов ночами, йому буде гірше. А якщо скажеш, що нічого не бачила й просто злякалася, все можна пом’якшити.
— Ви просите мене збрехати?
— Я прошу подумати про сина.
Ця фраза, сказана тим самим тоном, яким Савчук говорив на записі, змусила її випростатися.
— До чого тут мій син?
— До того, що в Діми можуть бути борги. Квартира у вас у частці? Маш, борги іноді спливають несподівано. Суд, пристави, нервування. Дитині таке ні до чого.
— Ви мені погрожуєте?
— Попереджаю.
Марія натиснула запис дзвінка. Палець сам знайшов кнопку на екрані — Павло нещодавно показав їй, як це робити. Голос її прозвучав тихіше, ніж вона очікувала:
— Вікторе, ви знали Савчука?
Пауза тривала на секунду довше, ніж треба.
— Усі його знали.
— Ви були з ним у гаражі?
— Ти що верзеш?
— Дмитро сказав юристці, що Савчук прийшов не сам.
Голос Віктора став холодним.
— Слухай сюди. Не лізь у чоловічі розбірки. Ти вже наламала дров, коли викликала поліцію. Діма міг вирішити все тихо, а ти своїм страхом зробила його злочинцем. Хочеш добити чоловіка — продовжуй.
Він кинув слухавку.
Марія сиділа в коридорі клініки, притискаючи телефон до грудей. Повз пройшла медсестра з лотком інструментів, повіяло антисептиком. Десь за стіною дзижчала бормашина. Звичайні звуки роботи раптом повернули її в реальність.
Вона більше не була просто переляканою дружиною. У неї був запис.
Анна Кравець прослухала дзвінок тричі. Потім сказала:
— От тепер у нас з’явилася ниточка.
— Віктор пов’язаний із Савчуком?
— Схоже на те. Але потрібна обережність.
— Я втомилася від обережності.
— Розумію. Але нам потрібні докази, а не ще одна біда.
Через Анну Марія написала офіційну заяву про тиск і погрози. Передала запис дзвінка. Віддала флешку, розписку, записку Дмитра. Це не вирішило все миттєво. Ніхто не прибіг із кайданками. Ніхто не сказав: “Тепер правда перемогла”. Папери прийняли, запитання поставили, протоколи склали. Марія вийшла з відділку з відчуттям, що пройшла крізь мокрий бетон: повільно, важко, майже без руху.
А ввечері подзвонив Дмитро.
Номер був прихований.
— Машо.
Вона впізнала його голос відразу. Він був хрипкий, слабкий.
— Де ти?
— Не можу сказати.
— Ти живий?
Він гірко всміхнувся.
— Поки що так.
Марія сіла на край ліжка. Артем спав поруч, стискаючи в кулаці маленьку машинку.
— Дімо, що відбувається?
— Я дурень. Ось що відбувається.
— Це я вже зрозуміла.
Мовчання. Потім він тихо сказав:
— Дякую, що не сказала “злочинець”.
У неї стиснуло горло.
— Я не знаю, хто ти зараз.
— Я сам не знаю.
— Де ти?
— У знайомого. Ненадовго. Савчук написав заяву. Віктор теж проти мене. Вони хочуть повісити на мене крадіжку, напад, підробку документів — усе.
— Чому Віктор?
