— Я не знаю.
— Він не виходить на зв’язок третій день.
Марія відчула, як похололи долоні.
— Що значить не виходить?
— Те й значить. Ми мали зустрітися позавчора, він не прийшов. Телефон вимкнений.
— Ви знаєте Сергія Савчука?
Анна видихнула.
— На жаль, так. Маріє, нам треба зустрітися. Тільки не у вас удома і не в мене в офісі.
Вони зустрілися в тихому кафе на околиці району. Анна виявилася жінкою років сорока, з коротким темним волоссям, без прикрас, у строгому сірому пальті. Вона уважно подивилася на Марію, на Наталію поруч, на їхні зчеплені руки.
— Дмитро вам нічого не розповів?
— Нічого. Тільки брехав.
— Він боявся.
— Усі тепер кажуть, що він боявся. А я що маю з цим робити?
Анна не стала сперечатися. Дістала теку.
— Батько Дмитра, Микола Бондаренко, кілька років тому тримав гаражний бокс і невелике обладнання для ремонту машин. Савчук був його компаньйоном, неофіційним. Потім Микола захворів, справи пішли погано. Савчук дав зрозуміти, що вклався більше, ніж було насправді, і почав претендувати на гараж та інструменти. Після смерті Миколи з’явилися документи, за якими нібито все перейшло до Савчука. Дмитро вважав їх підробленими.
— А чому він не пішов до суду?
— Тому що Савчук умів тиснути. У нього були зв’язки в гаражному кооперативі, свідки, які були готові підтвердити що завгодно. А потім з’явилися звинувачення, що Дмитро нібито крав гроші в сервісі, де працює.
— Але він не крав?
Анна подивилася просто.
— Я не бачила доказів. Зате бачила чернетку заяви Савчука начальникові Дмитра. Там багато бруду й жодного підтвердженого факту.
Марія стиснула склянку з водою.
— У гаражі я бачила людину. Зв’язану. Це був Савчук?
— Найімовірніше.
— Дмитро його викрав?
Анна повільно похитала головою.
— Я не знаю. Дмитро сказав мені телефоном, що Савчук сам прийшов із двома людьми, почалася бійка, один утік, другий ударив Дмитра, а Савчук упав і розбив обличчя. Дмитро сказав, що зв’язав його, бо той кидався з ножем. Я веліла викликати поліцію. Він відповів: “Спершу змушу його зізнатися”. Після цього зв’язок обірвався.
Марія заплющила очі.
— Господи, Дімо…
— Це була дурість, — жорстко сказала Анна. — Небезпечна дурість. Але не те, що вам, мабуть, здалося.
— А що мені мало здатися? Я побачила чоловіка, який погрожує зв’язаній людині.
Анна кивнула.
— Ви мали право злякатися.
Ці слова стали першими, після яких Марія не відчула себе винною.
— Що тепер?
Анна дістала ще один аркуш.
— Оригінал розписки в мене. Микола передав його мені незадовго до смерті, коли консультувався щодо боргів. Тоді це здавалося дрібницею. Але є проблема: Савчук стверджує, що розписка фальшива. Потрібна експертиза підпису. Потрібен сам Дмитро. І потрібен Савчук.
— Савчук зник?
— Так. А вчора мені подзвонив невідомий і сказав, що якщо я продовжу “копати”, Дмитра знайдуть винним у всьому.
Марія раптом згадала повідомлення: “Він хотів як краще. Тепер буде гірше всім.”
— Це міг бути не Савчук, — сказала вона.
Анна уважно подивилася на неї.
— Чому?
— Повідомлення звучало так, ніби писав хтось, хто шкодує Діму. Або вдає.
Наталія насупилася.
— А хто ще там був?
Марія згадала запис: “Савчук сам прийшов із двома людьми”. Один утік. Другий ударив Дмитра. Хто вони?
Відповідь прийшла за два дні.
У клініку, де працювала Марія, подзвонив начальник Дмитра — Віктор Литвин. Його голос вона знала: гучний, самовпевнений, завжди трохи поблажливий. Він кілька разів бував у них удома, приносив Артемові старі машинки, ляскав Дмитра по плечу й називав “наш мовчун”.
— Маріє, привіт. Треба поговорити.
— Про що?
— Про Діму. Він на роботу не виходить, слухавку не бере. У нас проблеми.
— Я не знаю, де він.
— Не знаєш чи не хочеш знати?
