— Нічого.
Дмитро взяв горнятко, поставив у мікрохвильовку. Поки вона гуділа, він засунув руку в кишеню куртки, що висіла біля дверей.
Марія в цей момент стояла до нього спиною й різала хліб. Лезо ножа завмерло на півдорозі.
Вона почула шарудіння тканини. Потім іще одне. Потім глуху паузу.
— Маш, ти куртку чіпала?
Кров ударила їй у скроні.
— Хотіла випрати. А що?
— Нічого, — надто швидко сказав він.
Вона обернулася. Дмитро стояв біля дверей, однією рукою тримав кишеню, другою потер перенісся. Очі бігали по кухні: стіл, стілець, батарея, підлога, пральна машина у ванній.
— Загубив щось?
— Та ні. Дріб’язок, мабуть.
Мікрохвильовка пискнула. Ніхто не рушив.
Артем, відчувши щось недобре, визирнув із кімнати, обіймаючи плюшевого динозавра.
— Тату, ти сьогодні зі мною будеш машинки клеїти?
Дмитро здригнувся, ніби син упіймав його на чомусь.
— Потім, Тьом. Мені треба з’їздити.
— Знову? — голос хлопчика став тоншим.
— Ненадовго.
Марія повільно поклала ніж на дошку.
— Куди?
Дмитро подивився на неї. Втома на його обличчі на секунду змінилася роздратуванням.
— Я ж сказав, справи.
— Які справи в неділю вранці?
— Маш, не починай.
Ця фраза вдарила болючіше за крик. “Не починай” — ніби вона вже була винна в тому, що помітила. Ніби її тривога була примхою, а його мовчання — нормою.
Він пішов за двадцять хвилин. Не снідав. Куртку вдягнув іншу — чорну, легшу. Коли грюкнули вхідні двері, Марія стояла в передпокої й слухала, як його кроки спускаються сходами. Не ліфт. Отже, не хотів чекати. Поспішав.
Вона дістала з комода ключі. Червона стрічка трохи зачепилася за край квитанції, порвала папір. Марія затиснула зв’язку в кулаці й раптом зрозуміла: якщо зараз вона нічого не зробить, то збожеволіє.
Артема вона відвела до сусідки Наталії, яка жила поверхом нижче. Сказала, що треба терміново в аптеку й до матері. Наталія, повна, добра жінка з вічним запахом пирогів, уважно подивилася на її бліде обличчя.
— Маш, щось сталося?
— Потім розкажу.
— Діма?
Марія не відповіла.
Наталія тільки зітхнула й узяла Артема за руку.
— Іди, але телефон тримай при собі.
Надворі було сиро й вітряно. Весна в цьому районі завжди починалася негарно: сірий сніг біля бордюрів перетворювався на брудні острівці, машини шипіли по калюжах, із дахів капало на перехожих, а повітря пахло мокрим бетоном і торішнім листям. Марія йшла майже бігом до зупинки, боячись і відстати, і побачити надто багато.
Дмитро не сів в автобус. Він ішов пішки дворами, потім звернув за старий ринок, де по неділях торгували запчастинами, розсадою й дешевими халатами. Марія трималася на відстані. Вона почувалася безглуздо, принизливо, наче героїня чужого дешевого серіалу. Кілька разів хотіла розвернутися. Але щоразу згадувала його руку в кишені куртки, різку паузу, погляд.
Біля занедбаної промзони Дмитро зупинився, озирнувся. Марія встигла сховатися за будкою з облупленою вивіскою “Ремонт взуття”. Серце калатало так, що їй здавалося — він почує.
Дмитро дістав телефон, комусь написав. Потім пройшов через пролом у паркані.
Марія почекала хвилину й пішла слідом.
За парканом тягнувся ряд старих гаражів. Деякі були перекошені, з іржавими воротами й зірваними замками. У глибині стояв довгий цегляний корпус, на якому колись білою фарбою були написані номери боксів. Тепер цифри облупилися, але де-не-де ще читалися: 17, 18, 19.
Дмитро підійшов до гаража з майже новим навісним замком. Дістав із кишені маленький ключ — отже, у нього була ще одна зв’язка або копія. Відчинив. Перед тим як увійти, знову озирнувся.
Марія притислася до рогу сусіднього гаража. Холодна цегла вп’ялася в плече. Коли за Дмитром зачинилися ворота, вона повільно видихнула.
Усе всередині неї кричало: йди. Просто йди. Не принижуйся. Не дивися.
Але ноги самі понесли її ближче.
У воротах гаража була вузька щілина, там, де метал вигнувся від часу. Марія нахилилася. Спершу побачила лише смугу світла, пил і край старої шини. Потім очі звикли.
Усередині стояв Дмитро.
Перед ним на бетонній підлозі навколішки сиділа людина, зв’язана по руках якоюсь сірою стрічкою. Голова її була опущена, на обличчі — темна кров. Поруч валялася металева труба. Дмитро тримав у руці телефон і говорив тихо, але жорстко:
— Ти сам винен. Я попереджав. Ще раз полізеш до моєї родини — закопаю так, що ніхто не знайде.
Марія застигла….
