Він повільно подивився на неї, ніби боявся недочути.
— Так. Звісно.
У квартирі пахло пилом і зачиненими вікнами. Марія відчинила кватирку, поставила чайник. Дмитро мовчки полагодив перекошені дверцята шафи, які вона збиралася викликати майстра поправити вже місяць. Артем показував йому малюнки. Олена Сергіївна, проходячи повз, буркнула:
— Чайник не забудьте вимкнути. А то знову все свистить, як перед пожежею.
Це “знову” прозвучало так буденно, що Марія раптом усміхнулася.
Пізніше, коли Артем заснув, а мати пішла до себе, вони з Дмитром залишилися на кухні. Чай давно охолов. За вікном темніло. У будинку хтось свердлив стіну, потім перестав. Настала тиша.
— Я знайшла ключі тоді, — сказала Марія.
Дмитро кивнув.
— Зрозумів.
— Червона стрічка.
— Батько прив’язав. Казав, інакше вічно гублю.
— Я так злякалася тих ключів.
— А я злякався, коли не знайшов їх у куртці. Подумав, що втратив єдине, що ще пов’язувало мене з батьком.
Марія дістала з шухляди ту саму зв’язку. Вона довго лежала в неї, загорнута в серветку. Ключі потемніли ще дужче, червона стрічка стала жорсткою.
Дмитро дивився на них мовчки.
— Гаража вже немає, — сказала вона. — Але викинути я не змогла.
Він узяв зв’язку обережно, ніби це був не метал, а чиясь рука.
— Дякую.
— Нема за що.
— Є за що.
Він хотів покласти ключі в кишеню, але зупинився.
— Можна я залишу їх тут? У спільній шухляді. Не в себе.
Марія кивнула.
Він поклав зв’язку в кухонну шухляду поруч із батарейками, викруткою, старими чеками й запасними ґудзиками. Там, де лежали речі не таємні, а домашні.
Того вечора він не залишився ночувати. Марія не була готова. Він зрозумів без образи. Поцілував Артема в лоб, на порозі сказав їй:
— До завтра?
