Він прийшов за місяць після ювілею. Я тоді жив у зйомній квартирі на околиці, бо в колишньому домі перебувати не міг. Там кожна стіна була просякнута брехнею. Я звелів робітникам зняти все до бетону.
Кирило мав поганий вигляд. Схуд, заріс щетиною, очі згаслі.
— Можна? — спитав він на порозі.
— Заходь.
Ми сиділи на маленькій кухні й пили чай.
— Ти знав? — спитав я.
— Що він мій батько? Ні. Клянуся, тату…
Він спіткнувся на цьому слові.
— Сергію Миколайовичу.
— Говори, як звик, — тихо сказав я.
Кирило опустив голову.
— Я думав, він просто близький друг сім’ї. Мама казала, що він допомагає.
— А фонд? Гроші?
— Я думав, це грант. Справді. Я писав заявки, проходив співбесіди. Я думав, сам виграв.
Він закрив обличчя руками.
— Я почуваюся брудним. Мене використали як декорацію.
— Ти не винен, Кириле, — сказав я й налив йому ще чаю. — У цій історії ти теж жертва.
— Я пішов із клініки, — глухо сказав він. — Не можу там. Усі знають. За спиною шепочуться. Син того самого…
— І що тепер?
— Поїду в інше місто. Є місце в швидкій допомозі. Поки проста робота, але чесна. Подалі від усього.
Я дивився на нього й бачив не чужого сина, а розгубленого молодого чоловіка, якому зруйнували життя так само, як мені.
— Їдь. Тобі треба вийти з цього повітря. Якщо потрібні гроші на перший час…
— Ні, — різко сказав він. — Не треба грошей. Досить. Я сам. Маю сам.
Я всміхнувся вперше за довгий місяць…
