— Оце вже розмова по-чоловічому. Удачі, Кириле.
Минуло два роки.
Життя знову ввійшло в колію. Не в колишню, гладеньку й красиву, а в нову — нерівну, але чесну.
Я пішов із постійної роботи. Формально залишився консультантом, але в офіс майже не їжджу. Досить. Я своє відбудував. Тепер будую інше — дім.
Справжній дерев’яний дім біля лісу. Без показної розкоші, без дизайнерської холодності. Просто міцні стіни, смола, дерево, повітря.
Артем допомагає. Він звільнився й відкрив свою майстерню. Я дав стартовий капітал. Тепер це не гараж із буржуйкою, а хороший сервіс, куди записуються заздалегідь. У нього все виходить. І я щоразу думаю: треба було вірити в нього раніше.
Марина зникла з мого життя. Спільні знайомі казали, що вона поїхала кудись до моря й живе з молодим чоловіком, який швидко зрозумів, що гроші не безкінечні. Потім і ці чутки припинилися.
Олег опустився. Казали, що він підробляє в сумнівних кабінетах, ставить крапельниці тим, хто не хоче звертатися до нормальних лікарень. Життя вміє розставляти людей по місцях жорсткіше за будь-який суд.
Був серпень. Теплий вечір. Я сидів на веранді недобудованого дому. Пахло свіжою стружкою, смолою й яблуками. Сонце сідало за ліс, фарбуючи небо в темне золото.
До воріт під’їхала старенька, але доглянута машина. З неї вийшов Кирило. Змужнілий, засмаглий, із твердішим поглядом.
— Здрастуй, тату, — сказав він просто.
— Здрастуй, сину.
Він дістав із багажника сумку.
— Риби привіз. І гостинці від… від нареченої.
— Нареченої?..
