Зважився на вазектомію, але результати передопераційних аналізів розкрили таємницю дружини, яку вона приховувала роками

Надворі йшов мокрий сніг. Люди поспішали тротуарами, ховаючи обличчя в коміри. Я вдихнув холодне повітря на повні груди й уперше за багато років відчув дивну свободу.

Втрачати вже не було чого. Страх пішов. Залишилася ясність.

Завтра все закінчиться.

Ресторан зустрів нас блиском люстр, запахом дорогих парфумів і гарячих страв. Я зняв невеликий банкетний зал: затишний, з важкими шторами, м’яким світлом і сценою для привітань.

Гості збиралися неспішно. Мої ділові партнери — сиві, огрядні, у дорогих костюмах. Подруги Марини — доглянуті жінки, які голосно обговорювали косметологів і поїздки. Родичі, знайомі, давні приятелі.

Я стояв біля входу й приймав вітання. Усмішка застигла на обличчі, як гіпсова маска.

— Сергію, красень! Тридцять років — це подвиг!

— Так, — кивав я. — Подвиг.

Марина була сліпуча. Перлинна сукня, відкриті плечі, кольє з камінням, яке я подарував зранку. Вона пурхала між гостями, приймала квіти, сміялася, обіймала подруг. Грала щасливу дружину так переконливо, що я майже міг би повірити. Майже.

Олег з’явився ефектно: у темному костюмі, з величезним букетом білих троянд.

— За молодих! — голосно сказав він із порога.

Зал зааплодував. Він підійшов до Марини й поцілував їй руку. Трохи довше, ніж личить другові родини. Я дивився, як усередині в мене натягується струна.

Слідом увійшов Кирило.

— Тату, вітаю, — сказав він, обіймаючи мене. — Вибач, затримався.

— Головне, ти тут, синочку.

Артем стояв у кутку біля апаратури. Без краватки, у простому піджаку. Ми зустрілися поглядами. Він ледь помітно кивнув.

Усе було готове.

Банкет почався. Тости, дзвін келихів, привітання, сміх. Я цілував Марину під вигуки гостей і відчував смак її помади — солодкий, нудотний, чужий.