— у її голосі одразу з’явилася настороженість. — Звідки в тебе така сума?
— Заробила.
— За два тижні?
— Так.
Свекруха відклала калькулятор і схрестила руки на грудях.
— Поліно, я, звісно, рада твоїй самостійності, але поясни мені одну річ. Як людина з таким малим стажем раптом заробляє такі гроші за пару тижнів? Це ж якщо порахувати, виходить дуже пристойний дохід.
— Я брала додаткові замовлення.
— Додаткові замовлення, — протягнула Галина Павлівна. — А з цих грошей ти щось сплачуєш? Оформлюєш як належить?
— Поки що ні. Це разові проєкти, суми невеликі.
— Тобто працюєш як доведеться?
— Ні. Просто це тимчасові завдання.
— Тимчасові завдання, які приносять такі гроші, — свекруха встала й підійшла до вікна. — Поліно, ти хоч розумієш, як це звучить?
— Мамо, до чого тут це? — стомлено втрутився Денис. — Вона ж допомогти хоче.
— А я не хочу, щоб потім до нас прийшли з питаннями, — відрізала Галина Павлівна. — Звідки гроші, чому без документів, що за перекази. Денисе, потерпи тиждень, отримаєш зарплату й сам оплатиш.
— У мене щока розпухла.
— Попий ліки. Зніме запалення.
Поліна мовчки вийшла з кухні. У кімнаті вона відкрила банківський застосунок і переказала потрібну суму Денисові. Потім написала йому коротке повідомлення: «Оплати лікування. Запишись на завтра».
За кілька хвилин він увійшов. Вигляд у нього був винуватий.
— Дякую, — пробурмотів він. — Я поверну.
— Не треба.
— Мама не хотіла тебе образити. Вона просто…
— Обережна? — підказала Поліна.
Денис опустив очі.
— Іди запишись до лікаря, — сказала вона.
Він кивнув і вийшов.
Поліна залишилася біля вікна. Обережна. Зручне слово. Обережна, коли йшлося про чужі гроші. Але щойно гроші стосувалися її самої, обережність перетворювалася на підозри, натяки й допити.
Наступного дня Денис сходив до стоматолога. Повернувся втомлений, з онімілою щелепою, але помітно спокійніший.
— Видалили, — сказав він. — Потім поставлять імплант. Лікар сказав, добре, що не затягнув.
Галина Павлівна зустріла їх на кухні. Мовчки поставила чайник, дістала печиво.
— Ну що, полегшало? — спитала вона.
— Так, мамо. Дякую Поліні.
Свекруха кивнула, але дякувати не стала. Розлила чай, сіла навпроти невістки й несподівано мовила:
— Поліно, я тут подумала. Може, ти покажеш мені свої виписки? Просто для порядку. Щоб розуміти, на що сім’я може розраховувати.
— Навіщо? — спокійно спитала Поліна.
— Потім, що ми живемо разом. Якщо в тебе є гроші, їх треба враховувати в спільному бюджеті. Раптом щось станеться — ми маємо знати, яка є подушка.
— Це мої особисті рахунки.
— Особисті? — Галина Павлівна коротко всміхнулася. — Люба, після весілля особистого майже не лишається. Усе спільне. Чи ти вважаєш, що живеш окремо від нас?
— Я не це мала на увазі.
— А що? Ти працюєш, отримуєш гроші, витрачаєш без обговорення. Я навіть не знаю, скільки в тебе там насправді. Потім раптом з’ясовується, що ти можеш оплатити дороге лікування. Звідки мені знати, може, ти вже цілий статок накопичила?
