— Авжеж, — Поліна не витримала й усміхнулася. — Цілий статок.
— Тоді покажи виписку, і я заспокоюся.
Поліна подивилася на Дениса.
Він сидів, уткнувшись у телефон, і робив вигляд, що розмова його не стосується.
— Я не показуватиму виписки, — сказала вона.
Галина Павлівна відкинулася на спинку стільця.
— Значить, є що приховувати.
— Ні. Просто це моя справа.
— У нашому домі? — уточнила свекруха. — Добре, Поліно. Не показуй. Але якщо потім щось спливе, відповідатимеш сама.
Вона вийшла з кухні.
Денис нарешті підвів очі.
— Навіщо ти її злиш? — тихо спитав він.
— Я її не злю. Я не хочу звітувати перед нею за кожну свою копійку.
— Вона хвилюється.
— Вона контролює. Це різні речі.
Він нічого не сказав. Допив чай і пішов до кімнати.
Тієї ночі Поліна майже не спала. Лежала на спині й дивилася в стелю. Щось у домі змінилося. Раніше Галина Павлівна була нав’язливою, тиснула, безцеремонно лізла в усе. Тепер же її запитання стали схожі на полювання. Ніби Поліна була не невісткою, а загрозою.
За кілька днів вона зрозуміла, що все стало куди серйозніше.
Поліна поставила телефон заряджатися на кухні й вийшла до ванної. Повернулася хвилин за десять. Телефон лежав там само, але екран був теплий.
Хтось його чіпав.
Вона відкрила список нещодавно використаних застосунків. Останнім був банківський. Поліна точно знала: вона не заходила туди вже кілька годин.
Серце неприємно вдарило в груди.
Вона підвела погляд. Галина Павлівна стояла біля плити й помішувала суп. Обернулася, усміхнулася.
— Чого ти така бліда? Погано почуваєшся?
— Нормально, — відповіла Поліна й забрала телефон.
Свекруха провела її поглядом. Усмішка залишалася на обличчі, але очі були холодні.
У кімнаті Поліна зачинила двері, сіла на ліжко й відкрила застосунок. Пароль вона раніше не ставила. Здавалося безглуздим захищати телефон у власному домі.
Тепер уже не здавалося.
Історія входів показала: кілька хвилин тому хтось відкрив її рахунок із цього пристрою.
Поліна повільно видихнула.
Отже, так.
Галина Павлівна вже не просто ставила запитання. Вона лізла в її рахунки, перевіряла баланс, вивчала перекази.
Поліна підійшла до дзеркала. На неї дивилася втомлена жінка з блідим обличчям, темними колами під очима й щільно стиснутими губами. Але в погляді з’явилося щось нове. Холодне. Обережне. Гостре.
Вона дістала з шухляди старий блокнот, відкрила першу сторінку й написала дату. Нижче — одне слово:
«Спостерігати».
Вона більше не збиралася виправдовуватися. Тепер вона збиралася дивитися, слухати й запам’ятовувати.
Наступного дня Поліна купила маленький диктофон. Невеликий, майже непомітний, із довгим записом. Замовила через інтернет, забрала в пункті видачі й сховала в косметичці.
Перший запис вона зробила майже випадково. Залишила пристрій у вітальні, замаскувавши під зарядку для навушників. Чорна коробочка з дротом біля розетки за телевізором не привертала уваги. Галина Павлівна пройшла повз кілька разів і навіть не повернула голови.
Увечері до неї прийшла подруга Раїса — гучна жінка з яскраво фарбованим волоссям і звичкою говорити так, ніби весь дім зобов’язаний її слухати. Вони влаштувалися на кухні з чаєм, але двері залишили відчиненими, і голоси розносилися квартирою.
Поліна сиділа в кімнаті за ноутбуком, удаючи, що працює. Насправді вона слухала.
— Ти подивися на неї, — говорила Галина Павлівна. — Ходить тут так, ніби господиня. Ноутбук собі купила дорогезний, Денисові лікування оплатила. Я взагалі не розумію, звідки в неї стільки грошей.
— Працює ж, — відповіла Раїса. — Зараз за такі навички добре платять.
— Три місяці працює. Три. І вже такі суми. Раїсо, я тобі чесно кажу: вона щось мутить. Може, кредити бере? Може, на Дениса оформлює?
— А таке можливо?
— А чому ні? Оформить, а сама витрачає. Я ж бачу, у неї то сумка, то кофтинка, то ще щось. Звідки?
— Ти в Дениса питала?
— Питала. Він тільки й повторює: «Мамо, це її гроші, вона сама заробляє». Зовсім осліп. Не бачить, що вона його з сім’ї витісняє.
— Може, справді заробляє?
— Я все життя з цифрами мала справу, — жорстко сказала Галина Павлівна. — Я такі речі відчуваю. Тут щось нечисто. Треба перевіряти.
— Як?
