— Чому?
— Бо ви хочете лишитися непомітним. Це легко зрозуміти. Ви врятували мене, а я можу допомогти вам лише мовчанням.
Остап якийсь час дивився їй в обличчя.
— Дякую.
— Нема за що.
Опівдні вони дісталися невеликого міста. На в’їзді з’явилися звичайні будинки, перехожі й дим над дахами.
— Де вас висадити? — спитав Остап.
— Зупиніть тут. Далі дістануся сама.
Машина стала біля тротуару. Лариса підняла рюкзак і вже відчинила дверцята, але затрималася.
— Остапе.
— Так?
— Знайдіть своє тихе місце. Ви його заслужили.
— Можливо.
— Не «можливо». Заслужили.
Вона вийшла й попрямувала до найближчого будинку. Біля входу озирнулася: позашляховик іще стояв на місці. За кілька секунд він рушив, звернув на дорогу й зник у східному напрямку.
Артема й Вадима виявили місцеві лісники невдовзі після світанку, перш ніж ті встигли звільнитися. Обох було прив’язано до дерев біля службової машини, вони сильно змерзли, але лишилися живими. Артем відповідав на запитання неохоче. У рапорті він написав лише, що на них напав невідомий, роззброїв і зник. Про дівчину не згадав ані словом, а поломку автомобіля пояснив технічною несправністю.
Перевірку почали, але за три місяці закрили. Молот покинув службу сам — тихо, без пояснень, усього за тиждень після тієї ночі. Вадим лишився, однак став мовчазнішим і обережнішим. Казали, вночі він іноді різко прокидався й довго вдивлявся в темряву.
Артем теж продовжив працювати. Але відтоді він жодного разу не зупинився біля самотнього подорожнього на нічній дорозі.
Лариса успішно склала зимову сесію. Подрузі вона сказала, що застрягла в дорозі й переночувала в добрих людей. Та не засумнівалася в її словах. Ніс виявився лише забитим, перелому не було.
Довгий час Лариса не могла спокійно спати. У нічних шерехах їй вчувалися кроки й голоси з лісу. Поступово це минуло — майже.
Остап їхав на схід іще два дні. На третю добу перед ним відкрилося величезне холодне озеро. Він зупинив машину, вийшов і підійшов до берега. Сіро-синя вода тяглася до самого обрію, по краях уже починав братися тонкий лід. Дув вітер, навколо стояла тиша.
Вона відрізнялася від лісової. Серед дерев безмов’я завжди живе своїм життям: ховається, дихає, переміщується. Тут же тиша здавалася нерухомою й безконечною.
Остап довго дивився на воду й згадував слова Лариси про місце, яке він заслужив. Можливо, воно було саме тут.
Він дістав із кишені складаний ніж, який давав дівчині. Перед тим як вийти з машини, вона мовчки лишила його на сидінні. Остап покрутив ніж у долоні, склав і знову сховав. Потім опустився на прибережний камінь і просто став слухати.
Плескіт води. Вітер. Крик далекого птаха. Жодної загрози, жодної потреби боронитися. Лише звичайний ранок, сіре небо й величезне озеро.
Він повільно видихнув, ніби випускав із себе напруження, яке носив довгі роки. Потім повернувся до автомобіля, дістав казанок, консерви й маленький пальник. Поставив воду й почав чекати.
Сонце неквапно піднялося з-за гірського схилу, торкнулося озера, і холодна гладінь спалахнула сліпучим світлом. Остап сидів біля вогню й дивився на сяйну воду — сам, уперше за довгі роки не тримаючи зброї напоготові, без завдання й без мети. Просто дивився й дихав.
Далеко на заході тією самою лісовою трасою їхала вантажівка, водій якої нічого не знав про минулу ніч. Дорога тяглася крізь безмовний ліс. Жовтень добігав кінця, поступаючись місцем листопаду, і все поверталося до свого звичного ладу.
Деякі тіні не розчиняються зі світанком. Вони лише самі обирають, куди їм лягти.
