— глухо спитав Артем.
— Люди так думають.
— Люди багато чого думають, коли їм страшно.
— А ти не один тут живеш, — сказав лісоруб. — Цвинтар спільний. Мертвих тривожити не можна. Якщо сам птаха не прибереш, приберемо ми.
Ці слова зависли в морозному повітрі.
Артем повільно відчинив хвіртку й ступив уперед. Натовп мимоволі відступив, хоча він був один і без зброї.
— Тільки спробуйте.
Голос його став низьким, майже чужим.
— Хто прийде до могили мого сина з палицею, каменем чи рушницею, той пошкодує. Я не дозволю.
— Ти нам погрожуєш? — вигукнув червонощокий чоловік.
— Попереджаю.
Представник адміністрації поспішно став між ними, піднявши руки.
— Тихо. Годі. Ще не вистачало бійки у дворі в людей після похорону.
Він повернувся до Артема. На його обличчі були втома й тривога.
— Зрозумій і ти нас. Люди налякані. Я не кажу, що вони мають рацію. Але страх уже пішов селом. Якщо ти зараз не поступишся, завтра може статися лихо.
— Яке лихо?
— Таке, якого потім не виправиш.
Артем мовчав.
— Даємо тобі час до завтрашнього обіду, — сказав чоловік з адміністрації після паузи. — Зроби так, щоб птаха на цвинтарі не було. Прожени, відвези, забери до себе, як хочеш. Але щоб люди його там не бачили. Інакше я за них не відповідаю.
— За них не відповідаєш, — тихо повторив Артем. — А за мене хто відповість? За Марину? За мого сина? За те, що ви хочете вигнати єдину живу істоту, яка залишилася з ним після похорону?
Ніхто не відповів.
— Завтра до обіду, — повторив представник адміністрації вже м’якше. — Не доводь до лиха.
Він почав розвертати людей геть від воріт. Чоловіки бурчали, озиралися, кидали короткі злі фрази, але поступово пішли вулицею. Сніг рипів під їхніми ногами, і цей звук ще довго чувся в морозному повітрі.
Артем стояв біля відчиненої хвіртки, поки останні голоси не стихли.
Він зрозумів: строк був умовністю.
Насправді війна вже почалася.
Коли він повернувся до хати, Марина стояла біля вікна. Вона все чула. Обличчя її було біле, руки стискали край фартуха.
— Вони вб’ють його, — сказала вона не запитанням, а майже певністю. — Вони вб’ють Чорного.
Артем підійшов до неї й обійняв.
— Ні.
— Ти не зможеш зупинити всіх.
— Зможу.
Вона підвела на нього очі. У них був страх, але поруч із ним — дивна надія.
— Він же справді частина Дані, так? — прошепотіла вона.
Артем ковтнув.
— Так.
— Якщо ми його зрадимо…
— Ми не зрадимо, — сказав він твердо.
Ці слова стали не просто обіцянкою. Вони стали клятвою, вимовленою в домі, де ще не встиг вивітритися запах поминок.
Артем почав збиратися.
Він розумів, що не може залишити Чорного самого на ніч. Хтось із особливо завзятих міг не чекати до обіду. Міг піти на цвинтар потай, поки село спить, і вирішити все одним ударом або пострілом.
Артем дістав рушницю. Перевірив набої. Узяв ліхтар, теплі рукавиці, термос із чаєм, який мовчки подала йому Марина.
— Я піду туди, — сказав він. — Побуду до ранку. Ти замкни двері на всі засуви. Нікому не відчиняй.
Марина не стала відмовляти. Вона розуміла: якщо попросить залишитися, він залишиться тілом, але душею все одно буде там, на цвинтарі.
Вона тільки підійшла ближче, поправила комір його теплого одягу й перехрестила його тремтячою рукою.
— Повернися, — прошепотіла вона.
— Повернуся.
Він вийшов у ніч.
Мороз став іще міцнішим. Дерева тріщали, ніби в їхніх стовбурах лопалися невидимі жили. Місяць піднявся високо й заливав дорогу сріблястим світлом.
Артем ішов швидко, прислухаючись до кожного звуку. У селі було тихо, але тепер ця тиша здавалася йому не мирною, а причаєною. Десь за темними вікнами люди теж не спали. Шепотілися, наважувалися, боялися.
Цвинтар зустрів його нерухомістю.
Ворон спав у своєму укритті, сховавши голову під крило. Але щойно сніг рипнув під кроками Артема, він одразу прокинувся й виглянув назовні. Упізнавши людину, тихо каркнув.
— Тихо, брате, — сказав Артем. — Це я.
Він сів на повалене дерево неподалік від могили, поклав рушницю на коліна й приготувався до довгої ночі.
Тепер він був вартовим.
Охороняв маленьку могилу, пам’ять сина й чорного птаха, який чомусь виявився вірнішим за багатьох людей….
