Час тягнувся повільно. Холод забирався під одяг, німіли пальці, в обличчя летів дрібний сніговий пил. Артем пив чай маленькими ковтками й дивився в темряву.
Ворон час від часу ворушився в укритті, переступав лапами, тихо видавав глухі звуки. Іноді Артемові здавалося, що птах теж не спить по-справжньому, а лише дрімає, прислухаючись до ночі.
Ближче до середини ночі з боку лісу почувся хрускіт.
Артем одразу напружився.
Хрускіт повторився. Потім ще раз. Хтось ішов обережно, намагаючись ступати м’яко, але мороз видавав кожен рух.
Артем підняв рушницю.
— Хто там? — сказав він неголосно, але виразно.
Відповіді не було.
Тільки важке дихання десь між деревами.
Тоді він звів курки.
Сухий металевий звук розітнув тишу дужче за крик.
Хрускіт одразу припинився. Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім почулися квапливі кроки — людина кинулася геть, ламаючи наст під ногами.
Артем опустив рушницю й гірко всміхнувся.
— Бачиш, Чорний, — сказав він тихо, не озираючись. — Уже ходять.
Ворон виглянув з укриття й коротко каркнув.
Першу нічну спробу вдалося зупинити.
Але Артем розумів: це тільки початок.
Справжнє зіткнення прийде вдень, коли люди зберуться не по одному, а натовпом. Коли страх дасть їм сміливість, якої бракує наодинці. Коли знайомі обличчя остаточно перетворяться на чужі.
Світанок наближався повільно, холодно, невблаганно.
І разом із ним наближалася година, яка мала вирішити все.
Світанок не приніс полегшення.
Світло повільно розповзалося над лісом, але в ньому не було ні тепла, ні надії. Сонце піднялося важким червонуватим колом, що висіло над темною стіною дерев, і його тьмяне світло фарбувало сніг у блідо-рожевий відтінок. Від цього цвинтар здавався ще страшнішим, ніби сама земля під білою кіркою кровоточила від морозу й людського болю.
Артем сидів на поваленому дереві, затерплий, промерзлий, з онімілими пальцями й важкою головою. За ніч холод пробрався під одяг, у суглоби, в кістки. Коли він спробував підвестися, спина відгукнулася різким болем, ноги ніби стали дерев’яними.
Він повільно випростався й подивився на могилу.
Чорний уже не спав. Птах вибрався з укриття й сидів на краю хреста, чищачи пір’я короткими акуратними рухами. Мороз зробив його жорстким, на кінчиках поблискував іній. Але ворон виглядав краще, ніж учора вранці. Він тримався прямо, очі знову стали ясними й уважними.
Побачивши, що Артем підвівся, птах видав тихий гортанний звук. У ньому не було тривоги. Радше спокійне привітання, ніби ворон питав: новий день почався, і ми все ще тут?
Артем підійшов до могили. Рукавицею він змахнув сніг із маленької фотографії, закріпленої на хресті, й довго дивився на обличчя сина. Даня усміхався з тією беззахисною ясністю, з якою вміють усміхатися тільки діти, що не знають, що світ може бути жорстоким.
Ця усмішка вдарила сильніше за нічний холод.
— Ну от, сину, — тихо сказав Артем. — Пережили ніч.
Голос прозвучав хрипко, чужо.
Він розумів, що не може залишатися на цвинтарі безкінечно. Треба було повернутися додому, перевірити Марину, зігрітися, з’їсти хоч щось. І головне — підготуватися до того, що мало статися опівдні.
Строк, який дали люди, спливав. Кожна хвилина наближала їхні кроки дорогою до цвинтаря. Артем відчував це так ясно, ніби вже чув рипіння снігу під чужими чобітьми.
Він повернувся до ворона.
— Я скоро повернуся, брате. Нікуди не йди. Вони прийдуть. Але я постараюся прийти раніше.
Чорний нахилив голову й коротко каркнув. Артем хотів вірити, що птах зрозумів бодай інтонацію.
Дорога назад далася йому важко. Ноги налилися свинцем, тіло ломило від безсоння, але гіршим за втому було передчуття. Воно лежало на плечах невидимим тягарем, тиснуло сильніше за будь-який мішок.
Село здалеку виглядало мирним. Із коминів піднімався дим, десь на подвір’ї мукала корова, чувся стукіт сокири. Але Артем уже знав: це тільки поверхня. За зачиненими віконницями, за тихими дворами, за димом із пічних коминів накопичувався страх.
І цей страх сьогодні вийде назовні.
Коли він увійшов до хати, то зупинився на порозі, здивований.
Марина не лежала в ліжку.
Вона була на ногах. У темній сукні, з прибраним волоссям, бліда, змарніла, але зібрана. У хаті було прибрано, піч жарко натоплена, на столі стояв сніданок. Але в цій чистоті не було колишньої домашньої м’якості. Усе виглядало так, ніби Марина готувалася не до звичайного ранку, а до чогось важливого й страшного.
Вона рухалася різко, нервово. На запалих щоках горів нездоровий рум’янець, очі блищали гарячково. Почувши кроки чоловіка, вона повернулася.
— Він живий? — спитала відразу.
Артем поставив рушницю в куток.
— Живий. Ніч витримав. Сидить на хресті.
Марина заплющила очі, ніби ці слова втримали її на ногах.
— Я знала, — прошепотіла вона. — Чомусь знала.
Вона поставила на стіл кухоль, але руки в неї тремтіли. Артем помітив це, підійшов ближче й накрив її пальці своєю долонею.
— Тобі треба відпочити.
— Ні.
Вона сказала це тихо, але так твердо, що Артем не став сперечатися.
Вони сіли за стіл. Їжа була гаряча, але обоє майже не торкнулися її. Слова здавалися зайвими, порожніми, нездатними вмістити те, що відбувалося. За вікном світлішало, і з кожним новим променем у дім ніби входило чекання лиха.
Тишу порушив скрип хвіртки.
Потім важкі кроки на ґанку.
Артем напружився. Рука сама потяглася до ножа, що лежав на краю столу, але стукіт у двері пролунав не грубо. Не вимогливо. Радше втомлено, навіть винувато.
— Заходьте, — сказав Артем.
Двері відчинилися, впускаючи в хату хмару морозної пари. На порозі стояв Іван Петрович, старший у селищі, чоловік уже немолодий, огрядний, з обвітреним обличчям і втомленими очима. Він багато років допомагав вирішувати місцеві справи, знав кожну родину, кожну сварку, кожну біду. Зазвичай говорив спокійно й умів утихомирити навіть найгарячіших.
Але тепер він виглядав постарілим. У руках м’яв шапку, очі ховав.
Він не пройшов одразу до кімнати. Залишився на порозі, ніби відчував, що в цій хаті йому не раді.
— Доброго ранку, якщо його можна так назвати, — глухо сказав він. — Я сам прийшов. Без чоловіків. Хотів поговорити по-людськи.
Артем мовчки вказав на табурет.
Іван Петрович похитав головою.
— Не сяду. Не по те прийшов. Часу мало.
Марина стояла біля печі, не зводячи з нього погляду.
Старший зітхнув, провів долонею по обличчю.
— Артеме, послухай мене. Я тебе давно знаю. І батька твого знав. Ти людина міцна, правильна. Але зараз ти йдеш туди, звідки можна не повернутися.
— Куди саме? — тихо спитав Артем.
— Проти людей.
Артем усміхнувся самими губами.
— Це люди йдуть проти могили мого сина.
Іван Петрович болісно скривився.
— Я розумію, як це звучить. Розумію, що тобі зараз будь-яке слово впоперек горла. Але й ти зрозумій: село налякане. За ніч такого наговорили, що вже ніхто нікого не чує. В одного господаря теля народилося слабке й одразу здохло. У сусідки кури подохли. Десь собаки всю ніч вили. Збіги, Артеме. Я-то розумію. Але вони — ні.
Він помовчав і додав тихіше:
