Ще однієї такої ночі птах міг не пережити. Цвинтар стояв на відкритому пагорбі, вітер бив тут з усіх боків, і жодна сила волі не могла замінити укриття. Артем підвівся, дістав із-за пояса невелику сокирку, яку заздалегідь прихопив із собою, і пішов до лісової крайки.
Він нарубав густих хвойних гілок. Вони пахли смолою, морозом і живим лісом. Повернувшись до могили, Артем почав будувати довкола місця, де сидів ворон, невелике укриття. Не закрите повністю, щоб птах міг бачити могилу й стежку, але досить щільне, щоб захистити від вітру.
Руки працювали звично. Він умів поводитися з гіллям, умів робити тимчасові заслони, укриття, навіси. Але тепер у кожному русі була особлива обережність, майже ніжність. Ніби він будував не курінь для птаха, а маленький будиночок біля сина.
Він устромляв гілки в сніг, переплітав їх, укріплював збоку, пригинав так, щоб вітер ковзав повз. На дно поклав суху траву, принесену з дому в мішку. Вийшло тепле, захищене гніздо біля самого підніжжя хреста.
Ворон спостерігав за ним уважно. Уже трохи зміцнівши після їжі, він підвівся й, похитуючись, підійшов до укриття. Заглянув усередину, переступив через край, вмостився на сухій підстилці й тихо закурликав.
Артем втомлено опустився поруч просто в сніг.
— Отак, — сказав він. — Тепер хоч вітер не різатиме тебе.
Птах повернув до нього голову.
І Артем раптом почав говорити. Не відразу зрозумів, навіщо. Слова самі вийшли назовні, бо людям він не міг сказати всього цього. Марині — боявся зробити ще болючіше. Сусідам — не хотів. Собі — не витримував.
Він говорив воронові про Даню.
Про те, як мріяв, що син підросте і вони разом підуть до річки. Як він покаже йому сліди звірів на снігу, навчить відрізняти птахів за голосами, пояснить, де не можна ступати по тонкій кризі. Як хотів зробити йому маленькі санчата, а влітку — гойдалку на подвір’ї.
Він розповідав про те, як Даня вперше засміявся, побачивши Чорного на паркані. Як тягнув ручки до вікна, коли птах сідав на гілку. Як Марина спершу боялася ворона, а потім і сама почала залишати йому шматочки хліба біля ґанку.
— Думав, дім йому збудую, коли виросте, — сказав Артем, дивлячись на свіжий могильний пагорб. — Справжній. Міцний. Щоб у нього сім’я була, діти… А я ось тобі курінь біля його хреста будую.
Голос його зірвався.
Ворон слухав. Сидів в укритті, трохи нахиливши голову, і дивився такими чорними, уважними очима, що Артемові здавалося: птах розуміє більше, ніж багато людей.
Але він не знав, що за старим кривим деревом на краю цвинтаря стоїть людина.
Це був молодий хлопець, родич старої сусідки. Вона послала його слідом за Артемом — перевірити, що той робить біля могили. Хлопець сам не хотів іти. Йому було холодно, страшно й соромно, але сперечатися зі старою він не посмів.
Спершу він збирався лише подивитися й одразу повернутися. Але побачене вразило його.
З-за дерева він бачив, як Артем годує чорного птаха з рук. Як напуває його теплим бульйоном. Як будує йому укриття просто біля дитячої могили. Як сідає поруч і розмовляє, ніби не з вороном, а з живою людиною.
Хлопець не чув усіх слів. До нього долітали тільки окремі фрази, уривки голосу, ім’я дитини, тихі звертання до птаха. Але страх уже зробив своє діло. У його уяві все, що відбувалося, перетворилося на щось темне й заборонене.
Не скорботний батько сидів біля могили сина.
А людина, яка годує чорного духа.
Не укриття від вітру будував Артем.
А місце для нечистої сили.
Хлопець відчув, як у нього холонуть пальці. Він квапливо перехрестився, відступив назад, намагаючись не хруснути гілкою. Потім розвернувся й побіг у село так швидко, як тільки міг.
Він ніс новину, яка за годину стане чуткою, а до вечора — вироком.
Артем повернувся додому тільки по обіді. Він був промерзлий, утомлений, із червоними від вітру очима, але в грудях у нього вперше за довгий час було відчуття, що він зробив хоч щось потрібне.
Марина сиділа за столом перед вистиглим чаєм. Вона вже підвелася з ліжка, причесалася, накинула темну сукню, але обличчя залишалося нерухомим і блідим. Скорбота не пішла. Просто лягла глибше, стала тихішою.
Коли Артем увійшов, вона підвела на нього очі.
— Ти був там?
Він кивнув, знімаючи важкий верхній одяг.
— Був.
— Він живий?
— Живий. Дуже змерз, але живий. Я нагодував його. Зробив укриття біля хреста. Тепер вітер не так діставатиме.
Марина здригнулася. На її обличчі майнуло щось між страхом і полегшенням.
— Він усе ще там?
— Так.
— Чому, Артеме? — спитала вона ледь чутно. — Чому він не відлітає?
Артем утомлено провів рукою по волоссю.
— Бо не хоче.
— А якщо люди мають рацію? — голос Марини здригнувся. — Якщо це справді лихий знак? Якщо він… якщо він не відпускає Даню?
Артем підійшов до неї й опустився поруч. Узяв її за плечі, змушуючи подивитися собі в очі.
— Не слухай їх, Марин. Вони бояться. А коли люди бояться, вони починають вигадувати зло там, де його немає.
Вона мовчала.
— Чорний любив Даню. Ти сама це бачила. Пам’ятаєш, як він сидів на паркані, коли ми виносили візочок? Пам’ятаєш, як Даня сміявся, коли він стрибав по снігу? Пам’ятаєш, як він приносив усякі дрібнички до ґанку?
Марина заплющила очі, і по її обличчю пройшов біль.
— Пам’ятаю.
— Звірі не вміють удавати, — тихо сказав Артем. — Вони не приходять на могилу заради гри. Не сидять на морозі заради прикмети. Він сумує. По-своєму, але сумує. Так само, як ми.
Марина опустила голову й раптом притулилася чолом до його грудей. Спершу вона тільки тремтіла. Потім із неї вирвався тихий, гіркий плач — не істеричний, не божевільний, а справжній, глибокий, людський.
Артем обійняв її й довго тримав, не кажучи ні слова.
Але спокій у їхньому домі тривав недовго.
Надвечір, коли сутінки почали згущуватися і сніг за вікнами став синюватим, у ворота різко постукали.
Не по-сусідськи. Не обережно. Вимогливо.
Артем відразу зрозумів: прийшли.
Марина підвела голову. Її обличчя знову зблідло.
— Не виходь, — сказав він. — Залишайся в хаті.
— Артеме…
— Залишайся.
Він накинув теплий одяг і вийшов на ґанок.
Біля воріт стояв натовп. Чоловік із десять, а може, й більше. Чоловіки із села, знайомі з дитинства обличчя. Ті, з ким Артем колись разом лагодив дахи, допомагав витягати застряглі сани, пив чай після роботи, сперечався про погоду й урожай.
Тепер вони стояли темною стіною.
Серед них був і той захмелілий чоловік, який учора радив узяти рушницю. Був місцевий лісоруб. Був представник селищної адміністрації — людина зазвичай спокійна й розсудлива, але тепер і він виглядав стривоженим.
Люди переминалися з ноги на ногу. У руках у декого були палиці, в одного — жердина, виламана зі старого паркану. У їхніх обличчях було не тільки зло. Там був страх. А страх, загнаний у натовп, швидко стає небезпечнішим за злість.
Уперед ступив найгаласливіший із них. Обличчя в нього почервоніло від морозу й випитого, очі палали.
— Виходь, Артеме! Розмова є!
— Я тут, — спокійно відповів Артем, спускаючись із ґанку.
— Ти що там надумав? — крикнув чоловік. — Хлопець усе бачив. Ти цю тварюку на могилі годуєш? Хату їй будуєш? Геть розум утратив?
Натовп загув.
— Не можна так!
— Цвинтар осквернив!
— Лихо на всіх накличеш!
— Птаха прибрати треба!
Артем зупинився біля воріт. Між ним і людьми залишалася тільки невисока огорожа. Він подивився на кожного по черзі. Повільно. Важко.
— Ідіть звідси, — сказав він.
Гул стих не відразу.
— Це могила мого сина, — вів далі Артем. — Хто сидить поруч із нею, вирішувати не вам. Птах нікого не чіпає. Він просто там. І плаче за ним, як уміє.
— Плаче? — зло всміхнувся чоловік із жердиною. — Ти сам себе чуєш? Птах плаче? Це чорна нечисть, а ти її ще й підгодовуєш!
— Ще скажи, що вона тобі замість сина стала! — вигукнув хтось позаду.
Артем різко повернув голову в той бік. Людина відразу замовкла.
Місцевий лісоруб ступив уперед. Він був старший за багатьох, говорив не так голосно, але жорсткіше.
— Артеме, не йди проти людей. Усі бояться. Жінки дітей надвір не випускають. Уночі собаки вили. В однієї сусідки кури здохли, в іншого теля народилося слабке й одразу здохло. Може, збіги. А може, й ні.
— І ворон винен?
