Чорний залишився. Його подруга теж. Вони підновили гніздо, укріпили його гілками, готуючись до другої зими. Тепер їхня вірність цьому місцю вже нікого не дивувала. Вона стала частиною сільського життя — як старий колодязь, як стежка до лісу, як хрест на пагорбі.
Але в домі Артема й Марини теж починався новий розділ.
Марина чекала дитину.
Ця звістка прийшла тихо, майже обережно, ніби боялася порушити пам’ять про Даню. Спершу обоє злякалися. Радість була надто крихкою, а біль — ще надто живим. Марина довго не наважувалася говорити про це вголос. Артем теж боявся сподіватися.
Але життя вже росло.
Зима обіцяла бути суворою. Артем готував дім, запасав дрова, м’ясо, сіно, перевіряв дах, чистив колодязь. І не забував про воронів. Біля могили він поставив справжню годівничку з дахом, щоб сніг не засипав їжу. Зробив її міцною, акуратною, майже гарною, з маленькими різьбленими краями.
— Палац їм збудував, — сказала Марина, коли побачила.
Артем знизав плечима.
— Заслужили.
Коли випав перший сніг, Чорний сидів на даху годівнички як господар, що приймає своє нове володіння. Він каркнув Артемові згори, і той усміхнувся вперше за довгий час без гіркоти.
Пологи почалися вночі, під час сильної хуртовини.
Вітер вив у димарі, сніг бив у вікна, хата тріщала від морозу. Ця ніч була страшенно схожа на ту, коли захворів Даня. Надто схожа. Від цього в Артема холонули руки.
Дорогу замело. Дістатися до великої лікарні було неможливо. Допомагати прийшла літня сусідка, та сама, що раніше боялася ворона й шепотіла про лихі знаки. Але коли в хаті починалося нове життя, страхи відступали. Вона прибігла крізь хуртовину на перший поклик, закутана в хустку, із суворим обличчям і твердими руками.
Години тяглися безкінечно.
Марина кричала, і кожен її крик розривав Артемові душу. Він кип’ятив воду, подавав рушники, ходив із кутка в куток і молився не перед іконою, не словами, вивченими з дитинства, а дивлячись у темне вікно.
Туди, де за лісом на цвинтарі сидів його чорний друг.
— Допоможи, — шепотів він. — Ти там ближче до нього. Попроси за нас. Нехай цього разу все буде добре.
Під ранок, у найглухішу годину, коли навіть буря ніби втомилася, у хаті пролунав тонкий вимогливий крик немовляти.
Артем завмер.
Потім за вікном раптом стих вітер.
Не поступово, не повільно. Ніби хтось обірвав його одним рухом. Сніг перестав бити в шибки, хата перестала стогнати, і в тиші, що настала, Артем почув далекий звук.
Три короткі каркання.
Звідкись із боку цвинтаря.
Він заплющив очі. Йому не привиділося.
Чорний знав…
