Перший змах дався йому важко. Другий — упевненіше. На третьому він піднявся над подвір’ям. Його трохи кренило вбік, але він утримався. Зробив коло над хатою, над колодязем, над порожньою вулицею, де люди дивилися з-за фіранок, і полетів до цвинтарного пагорба.
Артем і Марина стояли на подвір’ї, поки чорна цятка не зникла за верхівками дерев.
— Тепер він знову там, — тихо сказала Марина.
Артем обійняв її.
— Тепер Даня не сам.
Того дня вони вперше відчули, що тягар, який тиснув на плечі, трохи відступив. Біль нікуди не зник. Він не міг зникнути. Але поруч із ним з’явилося інше почуття: вони не зрадили. Вони захистили. Вони зробили все, що могли.
І ця маленька перемога людяності дала їм сили жити далі.
Зима тяглася довго. Артем щодня ходив на цвинтар. Іноді з їжею, іноді просто постояти біля могили. Чорний майже завжди був поруч. То сидів на хресті, то на гілці сусіднього дерева, то спускався до ніг Артема й поважно ходив по снігу.
Люди поступово перестали так сильно боятися. Страх, звісно, не зник одразу. Дехто й далі обходив цвинтар стороною. Дехто хрестився, побачивши ворона. Але ніхто більше не намагався його прогнати.
Весна того року прийшла рано.
Сніг почав сходити швидко, струмки побігли дорогами, дахи закапали, повітря наповнилося вологим запахом землі й кори. Одного теплого квітневого дня Артем і Марина пішли на цвинтар разом, щоб поправити хрест і прибрати після зими.
Підійшовши до могили, вони зупинилися.
Сніг біля хреста зійшов раніше, ніж довкола. На темній землі біля підніжжя лежала ціла купка дивних речей: різнокольорові камінці, сухі ягоди, блискучі уламки скла, шматочки яскравих фантиків, пташине пір’я, гладенькі гілочки.
Марина затулила рот долонею.
— Що це?..
Артем уже зрозумів.
Це були скарби.
Чорний носив їх усю зиму. Усе, що вважав красивим, цінним, важливим, він складав біля могили свого маленького друга.
А на верхівці хреста, там, де сходилися перекладини, було звите гніздо. Велике, міцне, акуратне. Із гілок, сухої трави, шерстинок і навіть маленьких клаптиків яскравої тканини, які птах десь знайшов і вплів у краї.
У гнізді сидів Чорний.
Він постарів за зиму. Пір’я стало трохи тьмянішим, рухи повільнішими. Але погляд залишався гострим і живим. Поруч із ним сидів інший птах — молодший, легший, із гладким блискучим оперенням.
У Чорного з’явилася подруга.
Вони звили гніздо не в глибині лісу, не на високому дереві, а тут, над могилою Дані. Ніби вирішили, що кращого місця для продовження життя не знайти.
Марина заплакала.
Але це були вже не тільки сльози болю. У них було здивування, світло, вдячність. Життя, таке вперте й незбагненне, пробивалося просто із серця смерті.
Через кілька тижнів у гнізді з’явилися пташенята.
Спершу їх майже не було видно — тільки слабкі рухи, розкриті дзьобики, тонкі голоси. Потім вони зміцніли, вкрилися пухом, почали висовуватися з гнізда й вимагати їжі з такою наполегливістю, що Марина вперше за довгий час засміялася.
Сміх вийшов тихий, незвичний, майже переляканий. Але він був справжній.
Люди із села теж почали приходити до могили. Спершу з цікавості. Потім обережно, з якоюсь новою повагою. Ніхто більше не говорив про лихий знак. Тепер шепотіли інше: що птах охороняє дитину, що ліс не забув добра, що у світі є речі, які не можна пояснити, але можна прийняти.
До осені молоді ворони виросли.
Їм стало тісно в гнізді. Вони галасували, билися за місце, вчилися літати, незграбно падали на гілки й знову дерлися вгору. Чорний і його подруга годували їх, учили, відганяли від себе, коли приходив час ставати самостійними.
Одного разу троє молодих птахів зробили коло над цвинтарем і полетіли в бік лісу.
Марина дивилася їм услід із тихою усмішкою.
— Як діти, — сказала вона. — Виростають і йдуть.
Артем кивнув.
— Так і має бути…
