За два тижні, виходячи ввечері зі службового двору, Максим побачив Аліну. Вона стояла біля стіни, зсутулившись, ніби холод пробрався їй під пальто. Обличчя схудло, під очима лягли тіні. Побачивши його, вона ступила назустріч надто швидко.
— Мама в лікарні, тиск жахливий. Віктор влаштував скандал і зник. Сьогодні ми забрали заяву. Максиме, я все зрозуміла. Я була дурепою, була слабкою. Давай повернемося. Я обираю тебе.
Він дивився на її тремтячі губи й намагався знайти в собі колишній біль. Але не знаходив. На місці рани вже був грубий сухий слід.
— Ти обираєш не мене, Аліно. У тебе зникла опора. Мати зламалася, Віктор пішов, звичний порядок розвалився. Тобі страшно. Коли сім’я тиснула, ти підкорилася. Коли дитина помирала, ти сиділа вдома. Це не вибір. Це страх залишитися самій.
— Дай мені шанс. Один. Я все виправлю, чуєш?
— Шанс був. Ти віддала його за чуже кільце.
Вона зблідла ще дужче.
— У тебе хтось є?
— Хіба відповідь щось змінить?
Максим пішов порожньою вулицею, не озираючись. Його кроки звучали твердо. Минуле більше не тягло його за рукав, тільки залишалося позаду, як двері, які нарешті зачинили…
