— Ах, ось як ти заговорила! Артеме, ти чуєш?
Артем мовчав, уткнувшись у телефон. Кіра пішла до своєї кімнати і замкнула двері. Того вечора вона остаточно прийняла рішення: йти. Але не просто так. Вона хотіла, щоб вони запам’ятали.
Підготовка зайняла три тижні. Кіра винайняла крихітну студію за п’ятнадцять тисяч. Знайшла варіант через знайомих. Зібрала свої речі частинами, виносячи з квартири потроху, щоб не викликати підозр. Знайшла адвоката, проконсультувалася щодо розлучення. Дізналася, що якщо немає спільно нажитого майна і дітей, суд призначить розлучення через місяць після подачі заяви, а свідоцтво про розірвання шлюбу вона отримає ще через місяць.
А ще Кіра дізналася дещо цікаве. Одного разу, копирсаючись у документах на квартиру (Жанна Борисівна зберігала їх у старому комоді у вітальні), вона виявила, що квартира оформлена на Артема. Приватизація пройшла ще десять років тому, і єдиним власником значився він. Жанна Борисівна прописана там, але прав власності не має. Кіра сфотографувала документи і показала їх Артему ввечері.
— Ти знав?
Він винувато кивнув:
— Знав. Але мама завжди говорила, що це її квартира, і я не сперечався. Ну, розумієш, незручно якось.
— Незручно, — повторила Кіра крижаним тоном. — А мені зручно було терпіти її хамство?
— Кіро, ну давай не будемо…
Коментування закрито.